Син моєї жінки і того завзятого мотицикліста, в котрого замість живого серця було вставлено мотора і в кого замість крові тік по жилах бензин, котрий і згорів через це, так-от, його нащадок любить виходити на балкона, вмикає, щоб було не дуже голосно, транзистора (власне, він волів би, аби було голосно, але ми це йому заборонили) і стоїть у хвилях скаківливої й деренчливої музики, монотонно похитуючи головою. Може стояти так годину, й півтори, і дві, і це часом мене непомірно дратує. Бо він тоді, як коняка: в голові дивне сплетіння мідного дроту, і по тому дроту пульсують електричні сигнали — коротенькі енергетичні спалахи — впереміж із порожнечею, тобто темними паузами. До нього годі в такі хвилі підключати якісь генератори — енергії вони не дадуть. Її в сина моєї жінки ще менше, як у мене, бо в мене є все-таки робочий тиждень, бо я виконую безліч необхідної буденної роботи, бо я, попри свою колапсоїдність, маю хвилини високого просвітлення, і до мене приходить оте не раз згадане, але не завжди збагненне почуття вини за те, що я ніхто, отже, хоч робота не гріє мене, але й ледачим не назвеш; тут же випадок цілком інший: він стоїть на балконі й похитує головою, і від ідіотичної, як на мій смак, музики та й від того дроту, так дивно скрученого в його голові, очі має нерозумні й каламутні, і тільки коли проходить під балконом хтось із його ровесників, він оживає на мить, горлає хрипко привітання, для всіх однакове — хлопець там чи дівчина, і ті його ровесники, проходячи під балконом, горлають йому привітання у відповідь. Він же стоїть і стоїть, помахує головою, окутаний із ніг до голови дротом, музика гучить і гучить, а очі ніби покриваються целулоїдною плівкою.
Ми сидимо з дружиною самі в квартирі: теща пішла гуляти з малою, і я намагаюся оформити оці мої відчування у слова, тобто хочу, щоб дружина поділила зі мною мою тривогу.
— Не роби із себе старого буркотуна, — мирно каже дружина. — Молоді мають жити своїм життям і своїми захопленнями.
І вона, здається, має рацію. Але щось мене все-таки невдоволить:
— Але подивися на нього: це ж не людина, а людиноїд, — прорікаю, зворушуючись, я.
— Коли відчуваєш неприязнь до молодших, — категорично каже дружина, — це вже старість.