Повільно ввійшов у двір, хвіртка при цьому зарипіла боляче і неприємно гостро. Скрізь стояла тиша. Кроки зашаруділи доріжкою, пісок лунко тріщав під підошвами, а двері різонули душу пронизливим вищанням. Увійшов у сіни, двері хлепко за мною причинилися. Звук сінешніх дверей так само був іржавий — з хати війнуло цвіллю, здається, дихнули на мене перелякано невидимі істоти. Піч розвалилася, і звідти через хату шугонула зграйка сірих пацюків. Я здригнувся: великі й потворні були ті пацюки. На стінах залишилися тіні від фотокарток, у кутку — поламаний стіл, і на ньому хтось написав крейдою: «Ваня». Там, де стояло ліжко, в долівці виднілися темні ямки.
Я кашлянув, але звука забило назад у горло. Мені стало незвідь-чому зимно — десь у такій хаті народилися і виросли мої діди й баби.
Відігнав од себе ці думки і, рвонувши двері, вискочив надвір. Туман майже розтав, але вогка сірість не пропала. Стояла надзвичайна тиша, радше, не тиша, а порожнеча.
«Ні, не порожнеча, — подумав я, підходячи до другої хати, — пустка!»
Ця хата була, як і перша, і хвіртка зарипіла так само. Я нерішуче зупинився. До мене підбігла стара волохата кішка, жадібно занявчала й подивилася ясним зеленим поглядом, в якому вже світилася тривога дикого звіра. Я присів і простяг руку. Кішка повагалася, але підставила брудну, облізлу голову — погладив її між вух. Кішка замуркотіла, а я розгублено пошукав у кишенях. Налапав порох від печива, яке любив гризти, й висипав кішці. Кішка пожадливо хапала зчерствілі крихти.
Я вийшов на вулицю. Вона вже заросла шпоришем, і кроки глухо в ньому губились.
Втома пойняла мене. Сів на прогнилій лавочці біля третьої хати. Німо й нерушно стирчав поблизу колодязний журавель. Не витримав спокуси зазирнути. Чорно темніло блискуче око землі, пахло перегнилим деревом і пліснявою. Зсунув ліктем камінця, що лежав на зрубі — той глухо й булько хлюпнув у прірву.
Переступив через сірого перелаза (дивно, ще зберігся тут перелаз), подвір’я міцно втоптане, від перелазу тяглася стежка зі стесаної ногами цегли. Двері з петель знято — хтось бережливий чи хазяйновитий приставив їх до стіни. Тут також стояла та ж тиша-порожнеча, і я ступнув у сіни. Але сінешні двері забито цвяхами, навіть побачив, як молоток зіскакував із голівки цвяха і бив об перетрухле дерево — світліли круглі ранки.
Вийшов і здригнувся. Проти мене стояв великий чорний пес. Собака дивився дивними, ніби сліпими, очима й матиляв хвостом. Я торкнувся його загрив’я — собака напружився, але не відступив. Очі його зоріли притьмарено й дивно.
Знову пошукав у кишенях — собака насторожено звів морду. Але в кишенях було порожньо, і я вибачливо всміхнувся. Погляд мій упав на хлівця, біля нього стояла собача буда і порожня поруділа мисочка.
Туман висів тільки біля води. Тут же повітря вже спрозоріло — і стало видно ціле село. На видноколі загорілася тендітна хмарка і раптом бризкнула першими променями ясного золота. Собака пішов за мною, але дійшов тільки до тину і скакнув на нього передніми лапами. Я озирнувся і знову вразився з його очей: каламутні й зовсім не блискучі. Мені здалося, що той пес був таки сліпий.
Водяна плоскінь губилась у голубуватому світанку, розливши ртутного кольору воду, пісок звідси виглядав червонувато.
«Червона пустеля», — подумав я.
Вже з’явилося сонце, висіло на крайнебі великим розпеченим колом, жовтий ореол сяйва ніби кипів навколо нього. Згоряли й близькі хмарини, перетворюючись у сивий, також червонястий попіл.
Я увійшов у ще одне подвір’я — хвіртка тут хрипнула без іржавого вискоту. Запахло молоком, кислуватим потом корови та обжитим житлом. Із хліва вийшла стара жінка, зирнула на мене холоднуватим поглядом, але не сказала нічого.
— Доброго ранку! — привітався я. — Може, дасте напитися?
Жінка мовчки пішла в хату. Винесла води в залізній з оббитою емаллю кварті. Я справді був спраглий після тієї вчорашньої дикунської трапези. Приклався й відчув металевий віддих води і кварти.
— Живете тут? — спитав я, віддихуючи. — Не страшно?
— Я не сама, а із старим, — сказала жінка байдужно.
— Чи це не Петя ваш чоловік?
— Нє, не Петя, — сказала жінка, забираючи кварту. — Петя живе там, через лісок — то все недобрі люди… Чи ви тоже з них?
— Я сам по собі.
— А я подумала, що ви тоже з тих кадашніх урок.
— Не боїтеся їх?
— Вони нас не чіпають. Нас тут нєсколько сімей. Гнали нас одсюда, а ми вернулися. Вже нам бояться нема чого…