І я побачив те, що бажав, чи, точніше, те, що мав і мусив побачити: у глибині водяного мороку проступила знайома хвіртка, яка однаково відчинялася взад і вперед; штовхнув її, і назустріч побіг із радісним гавкотом наш песик, один із тих, який жив поруч батьків, а може, всі разом, але з’єднані в одному, тобто це був не так конкретний песик, як образ його. І він почав радісно скавчати, стрибати й робити навкола мене кола, щоб таки дострибнути до мого обличчя й лизнути його. І я знав, що ця істота чи образ її так чинить, бо не забула мене, а не забути — це і є любити. Двері в домі безшумно відчинились, і на ґанок вийшла моя сестра; мене, однак, не помітила, а почала витрушувати якогось килимця. Зрештою, повернулася, охнула й радісно засвітила до мене всмішкою.
— Діти, дядько приїхав! — крикнула сестра, і з розхилених дверей викотилися з радісним вереском двоє малих, хлопчик і дівчинка, хлопчик тримав у руці пістолета, звісно іграшкового, й бахкав, а дівчинка — ляльку з відпалими ногами.
— Дядю, дядю! — закричав хлопчик, — а мій пістолет бахкає!
— А в моєї ляльки знову відпали ноги! — радісно закричала мала.
З’явився на тому ж ґанку й батько, такий, яким знав: із жовтуватою шкірою обличчя і зігнутий у карку, усмішка його стримана, але так само радісна; у розчиненому вікні я помітив і темну материну постать.
— Десь затримався? — спитала вона, спираючись пальцями об підвіконня. — А всі твої тут і давно на тебе чекають.
І я побачив обіч матері у проймі вікна, наче на фотокартці, бо всі нерушно позастигали й порозплющували очі, від чого вони починали здаватися схожими на ґудзики, усіх моїх: дружину, дочку, яку вона тримала на руках, а сама дочка точнісінько так само тримала біля грудей ляльку, але ноги в тієї не були одірвані, а ззаду ще й тещу мою, хоча та, наскільки сягає пам’ять, ніколи в моє рідне місто не приїжджала.
І тільки тепер я побачив, що сестра струшувала не килимка, а картату, з китицями скатерку. Простелила її на столику, що стояв серед двору, і на ньому почали самі від себе виникати тарілки, пляшки, миски, склянки, чарки і столове приладдя.
— Якесь сьогодні свято? — спитав я, зупиняючись біля столу.
— Так, — сказала мати. — Таємна вечеря нашого роду, бо ти таки до нас повернувся.
Здивовано роззирнувся. Кущ бузку ріс на своєму місці, але не цвів, очевидно, тепер не травень, та й чи можуть цвісти квіти під водою? Однак росли тут, власне, витиналися тінно, яблуні та груші, на яких росли плоди, а може, тіні плодів. Моя дружина повільно зривала ті плоди і клала до кошика, і це нагадало картину якогось знищеного у тридцяті роки художника, здається Бойчука. І в моїй залитій водою голові почав раптом виписуватися й промальовуватися ще один візерунок, образ якого давно миготів перед очима, але ніяк не міг убгатись у форму слів чи визначень. А була це вельми проста думка, така ж проста, як стриманий, мудрий усміх на батькових вустах. І я збагнув, що не батьківська хата віддалялася весь час від мене, а таки я від неї, і що саме це й призвело до її руйнації, адже коли хати покидають сини, то вони швидко стають пустками, хоч, може, й справді: щодо того постаралися немало й великі імітатори. Але збагнув і друге, дотичне до цього: не треба складати вини своєї на когось, бо так вини не позбудешся, а ще пізнав, більше за це: всі оці люди, котрі зібралися тут, а може, це я їх зібрав своєю волею й бажанням, по-своєму любили мене та й люблять, живі вони чи неживі, отож це я віддалявся від них і тікав, бо сам не любив їх так, як належало б. Не світ щодо мене, а я у світі витворював, креслячи, кола солончаків та й покидав їх, розсипаних по дорозі, яку пройшов, відтак колапсоїд — не так світ, а таки я, хоч і світу не намальовано однією тільки білою чи тільки чорною барвою. Можливо, в цьому й була розгадка відчуття вини, яку ціле життя своє відчуваю, про що виразно свідчить цей скрипт, і це була ще одна істина до складеного мною перед таємною вечерею візерунку.