1974—1976,
2000 р.
Примітки до електронної версії
С. 43. Кстаті, я про те повість написав: «Суєта суєт, ілі Баришня, [надушеня] => надушеная едіколоном».
С. 52. — Я нормальний потому, — [скарав] => сказав Ковальчук, випускаючи колечка диму, — бо всьо ето віжу, всьо понімаю.
С. 53. Здається, й на жодну роботу ніколи не ходив, до нього за це, зрештою, ніхто не [сіпався] => сікався, бо мали ми в домі свого міліціонера, який якось навіть заявив: «Пока я тут живу, дєлайтє хто шо хочєт, но з умом!»
С. 63. …виходила на веранду Галинка, ставала біля мене й говорила, що мати її щоденно плаче, майже нічого не їсть, а все нарікає на себе, бо це вона [призвісниця] => призвідниця батькової смерті.
С. 68-69. У більшості випадків, гості, на втіху Вакулюка, [потрапяляли] => потрапляли в «щок», як він казав замість «шок», — бігли надвір, щоб вивергнути з’їдене…
С. 82. Це був якийсь не наш пістолет, а як потрапив до Карася — гаразд невідомо, сам [Вакулик] Вакулюк-старший казав, що знайшов його на березі річки, коли ловив уранці рибу.
С. 86. — Замолчі, дура! — ревнув він і поволочив безголову гуску, з якої й досі крапала кров (вельми кров’яниста була [
С. 87. Він саме розгорнув зошита і вже почав читати, а я готувався спокійно під ту читку передрімати, коли ж без стуку розчинилися двері, і в них [всунувався] => всунувся пасматий чорт, як мені спросонку уявилося.
С. 90. М’ясник був здоровий, як бугай, бо добре [раз’ївся] => роз’ївся на м’ясах, і пробував боронитися проти худенької Зіни, але нічого проти неї не міг удіяти […]
С. 100. […] річ цілком вірогідна, що ця жінка одягла так стаціонарно на себе червоного капелюшка, [пристосовуюючи] => пристосовуючи до свого прізвища.
С. 109. І ми пішли назустріч одне [однону] => одному вже в цілковитій темряві.
С. 109-110. […] ми не могли розійтися в цьому просторі, бо нас вела одне до одного магнетична [сила, сила;] => сила; сила, перед якою стають марні усі страхи, сумніви та стіни […]
С. 113. А може, й не [прокляткй] => проклятий, а мертвий, — вона замовкла на хвилю.
С. 124. Тому хай усе нами пережите [залишаеться] => залишається із нами, так само, як і пережите предками нашими, хоч ми їх у пам’яті вже й не тримаємо.
С. 127. — У вас завелися нові знайомі? — спитав я [обрежно] => обережно.
С. 141. Чоловічок стоїть у сонячній калюжі, розтуливши рота, так же тужаться ці люди, так стараються, і так нічого [б] => в них не виходить.
С. 155. Ми і вбивали не [дя] => для того.
С. 167. Я зробився відлюдний, блідий, наче [Чарльз] => Чайльд-Гарольд, читав поезію, дивився на дівчат притомленим поглядом […]
С. 200. Йшли дорогою [по] => до гуртожитку.
С. 217-218. Маємо віддати більшу частину дня на здобуток хліба [насушного] => насущного, а живемо по-справжньому тим, що по тому лишається.
С. 219. […] я почав, одне слово, більше [заглядалися] => заглядатися на осіб жіночої статі, випадкові дотики з ними в трамваях і тролейбусах мене почали збуджувати […]
С. 224. […] недаремно так гостро й безнадійно страждали ченці-затворники, бо світ, наче витка рослина, [тягнє] => тягне до тебе зелене стебло […]
С. 242. Годі мучити себе й [мене.і] => мене.
С. 244. Прийдемо [дододому] => додому, тоді й поговоримо.
С. 245. […] і дочка та звалася Віра, і що дочка так само стужена за батьком, як ця жінка за [чолювіком] => чоловіком; […]
С. 250. — Таке в мене [враженая] => враження, — сказала жінка, встаючи, — що ти й справді багато чого позабував.
С. 266. Ми бігли курявною дорогою, яка швидко прибивалася цвяхами крапель, аж здіймалася маленька курява, а коли [вскочити] => вскочили в хату, все навкруги загрозливо загуло.
С. 276. І Станіслав відчув, як наповнюється цією музикою і починає нею проростати, ніби Христос із дітьми [та] => на картині Луки Кранаха…
С. 278. […] розширені очі, повні печалі й упокорення, і з тих очей починають витікати гарячими [стумочками] => струмочками сльози.
С. 286. Не доведи [Гоподь] => Господь, застудишся!
С. 312. Тільки не [задираай] => задирай носа!