1967 року все ж з’являється перша збірка оповідань «Серед тижня», автора навіть прийняли до Спілки письменників. Наступного року друкуються твори «Набережна, 12» і «Середохрестя», пізніше повісті «Мор», «Місячний біль». 1969 року вийшла «фатальна» книжка В. Шевчука «Вечір святої осені». В результаті як непокірного, інакомислячого його майже перестають друкувати, надовго вилучають з літератури. Цим письменника позбавили будь-якої можливості утримувати родину з двома малими доньками. Найстрашніше, що від нього відвернулися майже всі недавні прихильники, друзі, «за винятком Є. Поповича та В. Яременка». «Самотність, труд, мовчання» (як в улюбленого В. Свідзинського) стали його вірними супутниками на довге десятиліття і невід’ємною частиною його світосприйняття. Однак поряд ще були книги, безліч книг, які якщо й розчаровують, то найчастіше з першої сторінки. Тепер він читав їх безперервно…
Тоді ж по-справжньому захопили манускрипти і друки давньоукраїнської епохи, особливо бароко — це «складне, вишукане, надзвичайно розумне мистецтво», як каже про нього В. Шевчук, що непомітно підживлювало і власні художні пошуки, — тоді все частіше почали приходити «моменти високого духовного ояснення», яке допомагало жити. «В ім’я цих ояснень і задля них, може, я й жив», — зізнається.
Мабуть, це те щастя, яке може пізнати тільки людина такої глибокої духовної наповненості, такого аристократичного, вивільненого від життєвої марноти світовідчуття, яким є Валерій Шевчук. Воістину, все, що діється волею Божою, — на краще. Хтозна-якою стала б ця людина, якби піддалася спокусам марнотним, швидкоплинним, спіткнулася хоч раз на своєму шляху, позначеному долею, змаліла хоч на мить упродовж тих десяти років вимушеного мовчання, і чи мала б наша культура «Дім на горі», «На полі смиренному», «Три листки за вікном», «Вертеп», «Музу Роксоланську»…
1979 року крига для Валерія Шевчука скресає — друкується перша після довгої перерви книжка із досить символічною назвою «Крик півня на світанку». Потому виходить багато книг, писаних колись «у стіл» і зовсім нових, під свіжим подихом вітру надії. Найвагоміші з них, ще не згаданих: «Долина джерел», «У череві апокаліптичного звіра», «Маленьке вечірнє інтермеццо», «Камінна луна», «Птахи з невидимого острова», «Жінка-змія», «Дзигар одвічний», «Стежка в траві. Житомирська сага», «Біс плоті», «Око прірви», роман-есе «Мисленне дерево»… Услід за своїми книгами і їхній автор тепер вийшов «із підпілля»: керує спілчанським історико-пізнавальним клубом «Літописець», бере участь у літературно-мистецьких заходах (але тих, які до душі). Його п’єси «Вертеп», «Сад божественних пісень», «Птахи з невидимого острова», «Початок жаху» (інсценізація Я. Федоришина) ставлять сучасні модерні театри Києва і Львова. За сюжетами його творів поставлено художні фільми: «Вона чекає його, чекає…», «Повний місяць», «Химери зеленого літа», «Чудо в краю забуття», «Голос трави», «Місячна зозулька з ластів’ячого гнізда».
Його визнано також і офіційно: 1988 року письменник став лауреатом Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка за роман-триптих «Три листки за вікном», премії фундації Антоновичів, літературних премій ім. Є. Маланюка, Олени Пчілки, І. Огієнка та ін. За переклади творів Я. Івашкевича і К. Галчинського має звання заслуженого для польської культури. Мабуть, Валерій Шевчук не мріє про Нобеля… Хоча, безумовно, це один із небагатьох сучасних українських митців (наших сучасників), які цієї премії заслуговують найбільше.
Часом здається неймовірним, скільки зробила ця людина для української культури. Його художні твори, переклади, есе, монографії, літературознавчі та культурологічні статті склали б не менше 30 томів. Найголовніше, що то не лише кількісний внесок, а вартісний, важливий і потрібний сьогодні.
Варто згадати насамперед найбільший український літопис — Самійла Величка у 2-х томах. А це 100 друкованих аркушів перекладеного і підготовленого до друку давнього тексту, 3400 наукових приміток до нього, 500 дібраних ілюстрацій. Не дивно, що така праця штовхнула Валерія Шевчука, цього безпретензійного самітника, на вчинок, про який він розповідає дещо іронічно: