— Ми все одно билися б до кінця! — сказав жорстко він.
Карасики захоплено снували в хлоп’ячій юрбі й дзвінкими голосами оповідали, як ми героїчно відбивали атаки.
В цей час на мості з’явилася монументальна постать моєї матері, яку всі чудово знали. Хлопці крикнули: «Атас!» — і подалися на гору ділити здобич, а я чкурнув додому, бо мав міцний і непорушний наказ — ні в які компанії не ув’язуватися; до речі, і досі цей її наказ виконую.
У квартирі № 6 жили Карасі, чи інакше їх звали Дрібнолюдки. Власне, сам Карась дрібний не був, навпаки, я вже його тут описував, — був це чоловік барилькуватий. Про нього ходила в домі легенда, що він колись хворів на сухоти, був худий, як тріска, але євангеліст Сухар порадив йому їсти собаче м’ясо й рибу. Хтозна, чи він пожартував, чи, може, справді знав такий секрет, як лікуватися від сухот; факт той, що Карась, тоді ще й не Карась, а Вакулюк, йому повірив, бо ставився до євангеліста Сухаря з підкресленою пошаною, отже, й став потому гицелем-аматором та рибалкою. Виготовив собі довгу палицю із дротяним зашморгом на кінці й полював здичавілих собак або й таких, що відбилися від дому; шкури із них знімав і сам вичиняв, потім ніс їх до шапошника Фіми Гольдмана, який пошив йому дві хутряні шапки і дві кацавейки: для нього й жінки; Карасиків тоді ще не було, бо, як розповіла мені мати, вони вирішили дітей не мати — і то через те, що у Вакулюка були спадкові сухоти, а в його жінки, прізвище якої було Велет, — інша спадкова біда. Може, й справді якийсь її родич у давні часи був велетом, через що його так і назвали, але щось там у його генах учинилося, і нащадки його стали все меншати й меншати, сама Лизавета Велет росту мала метр сорок п’ять, такі ж були її брати й сестри, отже, жінка боялася, що, коли матиме дітей, ті будуть ще менші, принаймні так у їхньому роду було. Собак же, звільнених від шкур, Вакулюк з’їдав, хоч жінка його собачатиною бридила і навіть готувати її відмовлялася; Вакулюк же в собачатині ввійшов у такий смак, що й іншим її пропагував, особливо євангелісту Сухареві, а часом навіть жартував досить своєрідно: вгощав гостя собачатиною, а коли той добре поїсть, примружував око й хитренько питав:
— А знаєте, чим я вас пригощав? То-їсть, шо то за м’ясо?
— По-моєму, свинина, — казав гість, трохи вже й турбуватися починаючи.
— Ге, свинина, скажете! Собачатина! Ось чим я вас пригощав!
І розтуляв рота, повного здоровенних зубів, а поросячі його очка висипали снопи щасливих іскор.
У більшості випадків, гості, на втіху Вакулюка, потрапляли в «щок», як він казав замість «шок», — бігли надвір, щоб вивергнути з’їдене, і тільки міліціонер Гомзин, поївши якось у Карася собачатини, спокійно мовив:
— Неплохоє м’ясо. Вполнє! Можна жрать! — І подивився на Карася із прижмурцем. — Кстаті, ти патентік на отлов собак імєєш?
Як вислід міліціонеру Гомзину було подаровано собачу шапку, а його жінці — кацавейку, і це безкоштовно Карасеві не обійшлось, адже мусив заплатити Фімі Гольдману за пошиття. Скільки він таким чином з’їв собак, сказати важко, зголошував, що три, але, судячи з кількості пошитих кацавейок та шапок, собак мало бути принаймні вісім, а ще деякі шкурки в нього й позалишалися. Вакулюк, який пізніше став Карасем, пішов на рентген і рентгенка-лікарка здивовано спитала: