Спершу євангеліст Сухар пробував його переконувати, але Карась мав один спосіб суперечки: на кожен резон він повторював у скороченому чи розширеному варіанті той-таки свій монолог про всепожирання і блаженно сипав іскрами із поросячих очок; просто він ніякої думки, що суперечила б його помислам, не приймав, а подратувати співрозмовника любив. Через те євангеліст Сухар перестав його переконувати, і в такий спосіб вони знайшли між собою порозуміння, тобто кожен залишився при своїй правді…
Одного разу покликав мене до себе наш інвалід Георгій Ковальчук і, давши мені гроші, по-особливому тремтливим голосом попросив сходити на базарчик і купити букета-вінка, які тоді торгівці квітів вибагливо укладали, притому найбільшого. Завдання було трохи дивне, і я спитав у Ковальчука: для чого йому квіти?
— Є один план, — загадково сказав інвалід.
До базару було недалеко, пройти трохи вгору по Кам’янці, там перескочити гребельку, видряпатися дерев’яними східцями на вщерть зарослу дерезою Замкову гору — от він і базар, де стояла чотирикутна цегляна будка для продажу гасу, до якої постійно тяглася черга: люди з каністрами й найрізноманітнішими бляшаними банками, а чи просто з відрами. В будці біля залізної, зрізаної вгорі бочки, в яку тоненькою цівкою лився гас і до якої був привішений набір також бляшаних черпалок (на два літри, літр, півлітра і чверть), стояв весь просякнутий, як мені здавалося, гасом продавець із сіро-червоним обличчям; вряди-годи він управно хапав черпачка за довгу ручку і занурював його в бочку, по тому виливаючи у лійку. За його спиною стояла залізна полиця, на якій рядком стояли пляшки із зображенням людського черепа і з фіолетовою рідиною всередині — денатурат; деякі п’яниці розпивали його, зовсім не вражаючись отим черепом на етикетці й написом: «Отрута!». Ще недавно, тут-таки за ятками, була й товкучка, але тепер її звідси забрали й перевели на Смолянку. З лівого боку вивищувався великий цегляний павільйон, де продавали м’ясо, молоко, сир і сметану. Між павільйоном та ятками й мостилися квіткарки з отими величезними, як вінки, букетами. Я поторгувався й купив найкращого, і тільки взявши в руки ту гору квітів, збагнув, що тягти його мені було зовсім соромно, тим більше, що на мене кинула оком гарнесенька дівчинка у напрочуд чистенькому платтячку, з рукавами-ліхтариками, яка тягла прямокутну бляшанку з гасом. Я попросив тітки, щоб букет біля неї трохи полежав, а сам метнувся до кіоску, купив кілька газет, тоді в кущах резеди ретельно його загорнув і поволік додому — розбирала мене цікавість, що Ковальчук із тим букетом має зробити і чи не надумався він здуру дарувати його Марині, адже іншого адресата для квітів я не знав.
Підійшов до нашого двору, вичекав, щоб там нікого не було, тобто щоб пішов Карась, який стояв біля свого сарайчика, — роззявив пащеку із жовтими зубами й позіхав, причому очі його зникли з обличчя зовсім. Потім почухмарив потилицю й пішов у сарайчика до євангеліста Сухаря, а я шмигнув із загорнутим у газети букетом до Ковальчука. Георгій сидів у білій сорочці, правда, не прасованій і перед дзеркалом начіплював собі на шию кравата.
— Усе я вмію, усе можу, — сказав мені, — а галстуха, чорт би його забрав, красіво не зав’яжу. Глянь, чи красіво мені в галстуху?
Я зирнув, крават і справді був зав’язаний криво, через що стримів, дивно вигинаючись набік.
— Нормально! — сказав я й почав розгортати газети.
Букет був не першої свіжості, очевидно, його тримали в продажі з ранку; Ковальчук подивився на нього кисло, але я переконав його, що купив справді-таки найкращого, бо інші були ще гірші. Георгій вирвав кілька примнутих чи зів’ялих пелюстків, від того букет покращав, а я знову спитав, для чого йому квіти.
— Є один план, — мовив він, примружуючись. — Спасіба, ти уже мені не нужен!
Я образився. Ганяти мене по базарах, то був «нужен», а тепер уже й не нужен. Засопів і пішов до дверей. Ковальчук, очевидно, збагнув свою нетактовність.
— Слиш, пацанок, — тепло сказав він. — Ти, конешно, звіни, що я тебе наче й проганяю, але, понімаєш, я тебе й не проганяю. Нужно мені зара дещо приготовить. Діла! — сказав він і якось печально розсміявся.
«Ну, що ж, — подумав я. — Діла, так діла!»
І якось мені стало аж зовсім невесело від усього цього: білої сорочки, краватки і прив’ялого букета. Стало мені чогось жаль Георгія Ковальчука, аж не хотілося й підглядати за ним, хоч я таки, мушу признатися, добрячий підглядайло. Але цього разу мені хотілося піти з двору геть, принаймні видряпатися на гору, де недавнечко ми воювали з любарською ватагою; до речі, нагорі я знайшов цікавий камінь, в який було вкраплено кристали, один із них я приносив нашому вчителеві хімії, і він назвав його турмаліном.