Так-от, яблуком розбрату став у Карасиків дитячий пістолет. Це був якийсь не наш пістолет, а як потрапив до Карася — гаразд невідомо, сам Вакулюк-старший казав, що знайшов його на березі річки, коли ловив уранці рибу. Факт той, що іграшка цілком імітувала пістолета справжнього, тільки маленького. Переконавшись, що він несправжній, Карась приніс пістолета дітям, і от вони, завше єдині та завше дружні, збурилися й пересварилися між собою, ледве не побившись, — не могли розсудити, кому пістолетик має належати. Карась навів поміж них лад, давши іграшку старшому, але тільки на день. Завтра пістолет мав перейти до підстаршого і так далі. Отже, найменший Карасик мусив чекати аж три дні, поки іграшка перейде до нього.
І він спокусився. Викрав пістолетика у старшого і вперше за весь час свого існування од братів одірвався, просто втік, щоб на самоті втішитися й награтися іграшкою. Пішов він у парк, дорогою граючись, тобто розстрілюючи бур’яни, кущі й перехожих, і його засікли двоє хлопців із Любарської — Роман Надудський і Михайло Бернайзеншвейн, підлітки, років по чотирнадцять. Вони наскочили на малюка, забрали в нього іграшку, а що Карасик був завзятий і з відчаю покусав їх та подряпав, вони його побили, кинули у бетонний риштак і закидали камінням. Там, у риштаку, найменший Карасик і віддав Богові душу, а перелякані хлопці дали драла; згодом, правда, злякалися ще більше і самі себе видали міліції.
І знову плакали в нас у дворі мідні труби, та в той день уже не було сонця, бо осінь стояла пізня, і хоч не дощило, але дув сильний холодний вітер, рвав волосся у чоловіків, мотав спідницями й краями хусток у жінок; осінні пишні квіти вже майже відійшли, отож найбільше люди принесли морозу, хоч були й айстри, й жоржини, і ці квіти тоскно пахли. Карасиха була прибита і вряди-годи починала натужно вити, як поранена тварина. Карась стояв біля труни, і в нього потоками текли з очей сльози, не перестаючи, і це було так дивно бачити! Троє осиротілих Карасиків стояли в своїх сірих костюмчиках із червоно-чорною стрічкою на рукаві, наче неживі: однакові, виблідлі, перелякані, а спокушений маленький грішник лежав спокійно в труні, і його обклали квітами аж так, щоб не було видно проломленої голови, через це й здавалося, що він у квітчаному вінку. І знову-таки якось нестерпно-тоскно пахло, як завжди пахне при покійному, і моя мати в чорній сукні та хустині вийшла у двір і зупинилася, похмура й рішуча.
— Ні, це найгірше, коли помирають діти! — сказала вона.
А музика ридала, а музика квилила, і знову всі сусіди в повному складі зібралися разом: дивно вихудла Олька, в якої обличчя тепер було не червоно-сизе, а сіре, майже чорне, очі ж великі й сумні; і моя подружка Галинка, яка підійшла до мене й притислася плечиком до плеча мого.
— Дивлюся на нього, — шепнула мені, — і мені здається, що він зараз скочить, засміється і скаже, що всіх нас обдурив. Чи може таке статися?
— Не може, — відповів я пошепки. — Бо він нас не обдурив.
Стояли тут Ващуки: Віктор із матір’ю і навіть божевільна Зіна, яка з величезною цікавістю розглядалася по людях, а побачивши, що сусіди підходять і кладуть на труну й покійника квіти, побігла за дім, зірвала кропиву та поклала й собі. Ващучка хотіла ту кропиву забрати й викинути, але Карасиха раптом ніби отямилася і сказала:
— Не чіпайте, бо вона, бідолашненька, од щирого серця. А його, мого синочка, доля така кро-пив-няна! — І вона знову заголосила й забилася головою об труну.
Я помітив, що божевільна Зіна з напруженою увагою стежила за матір’ю, а коли та залишила її кропиву в спокої, ніби відтерпла. Віктор стояв обіч неї цілком байдужий, його борлак гостро витинався, а вирячкуваті очі були погаслі.
Стояли тут і євангеліст Сухар із жінкою; дочки, правда, не було. Але згодом вийшла й вона: зовсім без трауру, в пальтечку, накинутому на халата. Обличчя її, як і у Віктора, було цілком байдуже, вона покидала туди-сюди млосними очима, а що осіб чоловічої статі її віку тут не було, трохи постояла та й пішла, позіхнувши, додому.