Ціле літо по нашому дворі туди й сюди перекочувалася, власне, чеберяла на малих карачкуватих ніжках жінка-куля; цікаве в цій ситуації було те, що вона була роздута не тільки спереду, що зрозуміло, а і ззаду, а може, це так пухирила в неї на спині собача кацавейка, яку чомусь Карасиха не скидала і в спеку. Сам Карась коментував євангелістові Сухареві оцю кулеподібність своєї жінки зовсім інакше, як Карасики, він вважав, що має народитися якесь вельми велике дитя, бо надто потужно гатить п’яточками в того живота із середини.
— Воно може буть, — казав Карась євангелісту, — бо знаєте, яке хваміліо було в моєї жінки до заміжжя? Велет. Колись то були дуже здорові люди, а потім вивезлись. В природі таке буває: і ягода виводиться в дрібну, і картошка. А бува, що з малої картошки виростає здоровецька. Оце моя жінка, — показував він зуби, — така мала картошка і є.
Отож не тільки Карасі, але й ми, решта пожильців мертвого дому, з нетерпінням чекали, чим усе те закінчиться. Міліціонер Гомзин, коли бачив Карасиху, щоразу зупинявся, дивився на неї захоплено й бурмотів:
— Ну й разбухла, ти, бабка!
— Не від тебе, то заткнись! — не зовсім чемно відрізала Карасиха, хоч загалом із міліціонером, з огляду на чоловікові сітки та браконьєрство, була чемна до улесливості. Та тепер вона стала дратівлива і спалахувала, мов сірник.
Від такої рішучої відповіді міліціонер Гомзин розтулив захоплено рота і ледве себе стримав, щоб не плеснути її фамільярно по задній округлості. А не зробив він це не тому, як мені гадається, що боявся Карася чи Карасихи, а тому, що твердо знав: у вікно в шибу вмерзла пара, а може, й три пари жіночих очей, вічно жадібних і ненаситних, хоч він щодня волочив додому якісь приноси, аби закидати ту голодну прірву, але закидати її ніяк йому не вдавалося… До речі, я бачив, як Гомзина їсть, було це на котрихсь поминках: очі її тоді по-вовчому палали, вона горнула до себе все, хапала рукою хліб і мотала, мотала, аж головою покивувала, а її дочки із нею — так само. Я думав, що міліціонер Гомзин таки тримав їй у голоді, все пожираючи сам, але потім мені Фанька, яка була в мене закохана, сказала, що їхній папка вдома майже нічого не їсть, з того я втямив, що не Гомзин тримає її у голоді, а вони його. Чомусь це викликало в мене містичний жах, і я почав боятися запалених до мене любовно Фаньчиних очей, а вона й справді тепер дивилася на мене так, ніби хотіла мною поласувати. Зрештою, я мав подружку — Галинку, яка, до речі, терпіти не могла Фаньку, бо чудово призріла її голодні в мій бік очі й дико мене до них ревнувала, отож я по змозі намагався Фаньки уникати. Дівчата разом із матір’ю, не задовольняючись батьковими приносами, ходили на той бік річки, де крали в колгоспному саду яблука, а в полі — картоплю й капусту, і їх ледве не підстрелив там сторож, але вони були, як вовчиця з вовченятами, звинні, хитрі й хижі, весь час щось тягли звідтіля додому; вискубували навіть у приріччі весь дикий щавель, але власного городу завести й не подумали, як це робили інші жінки нашого дому.
Якось Гомзина проокала сусідкам, цілком наївно, скажу до речі, бо це стало притчею во язицех:
— Что-о ж, привьо-о-з, Со-ошко-о-то-о, тельо-о-ночо-чко-о-то-о. Но-о ето-о нам на дво-о-то-о дня!..
Десь уліті Карасиха, нарешті, розродилася. Перейми почались у неї вдома, Карась викликав швидку, яка відвезла її в лікарню.
Згодом Карасиха, сидячи на фігурній лавці євангеліста Сухаря із Сухаревою жінкою, розповіла, а мені все чудово було чутно на веранду, що всі чотири Карасики вискочили з неї, як корки з шампанського, а з цим Олегом їй не повелося — був він такий великий, що довелася робити кесаревий розтин. Подібних дітей у лікарні ще не з’являлося, всі лікарі й сестри, казала Карасиха, прибігали дивитись, а був він на п’ять кіло і триста грамів і вельми головатий. Спершу думали, що він виродок, сказала Карасиха, та Олег зовсім не виродок, а тільки великий. «І знаєте, — мовила вона, — сусідко, я з того дуже рада, бо хвамілія моя Велет, і колись, як оповідали дід та баба, а їм їхні дід та баба, а може, ще далі, в роду нашому були дуже великі люди, які все дрібніли й дрібніли, аж поки не стали такі, як оце ми є і як мої бекасики». Бо й бекас, сказала та невгамовна жінка, — це теж не що інше, як вироджений карась, але це тільки вона так думає. А тепер вона дуже рада, бо в її роді знову заявився велет, а то вона вже почала боятися, що в її бекасиків діти будуть уже ліліпутами. Воно й ліліпути якось живуть на світі, та все одно, знати таке неприємно.