— У вогні пекельному горить той, хто духом чорний!
Я зирнув на нього й раптом побачив, що він божевільний. Тобто, що в нього таке ж безживне обличчя, як у його сестри, і такі самі мертві, втомлені очі. Я відсахнувся, бо сам, хоч до релігії й усяких божественних речей ставився іронічно і вважав це ознакою темноти людської, євангеліста Сухаря чорнодухим ніколи не назвав би. Тепер же, коли пишу ці рядки, розумію, що поміж нас, окрім Стасі, це була, здається, найсвітліша душа…
Ковальчук розшукав між своїх паперів портрета євангеліста Сухаря, намальованого кілька років тому, і той стояв біля труни на стільці, труна ж цього разу була закрита.
Сухаря поховали, а тоді зійшлися на поминки, на яких із сусідів не було тільки Віктора Ващука, але цього разу всі були пригнобленіші, ніж звичайно. Тільки Гомзина з дочками не переймалися смутком, вони активно накладали на тарілки їжу і швидко її вимотували, накладали знову і знову мотали, отже, їм ніколи було сумувати. Сам Гомзин майже нічого не їв, тільки пив. Здається всі, в тому числі і я, знали, чия це робота, той підпал; більше того, я був певний, що Віктор зараз сидить удома на ланцюгу. Ващучка була з нами, вона ще більше посіріла, голова втяглась у плечі, вряди-годи поводила по сусідах очима, зляканими й розширеними; можливо, саме тому про причину смерті й не говорилося за столом. Галинка сиділа біля мене, притискаючись плечем, їжі, покладеної їй Олькою, й не торкнулася. Сухариха лишалася так само залізно нерушна; за весь час вона не промовила й слова, не припрошувала гостей частуватися як господиня, — очі в неї погасли. Марина уже не плакала, а сиділа байдужа й відсторонена. Ми швидко з цих поминок розійшлись, і Галинка, яка ні на хвильку не відставала від мене, сказала, стискаючи мені руку:
— Чи не забагато в нас умирають?
Я не знав, що їй відповісти, натомість запропонував піти на пожарище. Сарай згорів дотла. Я побачив, що в купі попелу щось чорно блищить, нахилився й підняв кристал турмаліну, який я колись євангелісту Сухарю подарував, а що свої кристали давно порозгублював, поклав цей собі в кишеню на пам’ять про Сухаря; він у мене, до речі, зберігається й досі…
Із Віктором же сталося таке. Коли його мати повернулася додому з похорону, вона, здається, хотіла свого сина побити чи просто завела з ним гостру балачку — що там було, добре ніхто не відав. Знаю лише, що Віктор кинувся на матір і відкусив їй шматка носа. Вона вискочила з квартири з жахливим криком, обличчя в неї було закривавлене, і знову всі сусіди опинилися на дворі, хто в чому був. Викликали швидку, і Віктора повезли в товариство до сестри. Відтоді його вже ніхто не бачив, хоч божевільна Зіна згодом додому повернулася. За нею знову ходила тічка хлопчаків, і вона водила ту тічку загадково усміхнена і щаслива. На голові в неї красувався солом’яний капелюшок із червоною штучною квіткою, поверх якої було накладено вінка з бур’яну. Часом я чув, як Зіна співає. То були трубні звуки якоїсь дивної тональності, часом веселі, а часом і сумні. Інколи ті звуки приходять до мене у сон і тепер, і це майже завжди буває, коли оживає в мені й починає непокоїти привид мертвого дому. Але в снах таким голосом співає не Зіна, а її прегарна, наче порцелянова лялька, сестра Стася. Уві сні Стася примушує мене сідати за фортепіано і акомпонувати їй. Я виконую це бажання, а вона співає. Трубним, дивної тональності голосом.
Дім був приречений, як і люди, що в ньому жили. Зрештою, люди приречені фактом свого народження, як і будинки фактом свого зведення. Але в цьому випадку, мені здавалося, було щось особливе і не до зрозуміння. Ніякої містики, Боже борони, але я не можу позбутися переконання, що незбагненна печатка була прикладена до стін того дому та його мешканців. Недарма він, той мертвий дім, не покидає мене і сидить у мені, як забитий у серце цвяшок. Недаремно й ті люди приходять до мене в мої сни і в мої яви й турбують: що вони від мене хочуть чи вимагають? Того не знати, але в спокої мене не полишають. Часом мені здається, що причина ясна: усі, й живі, і мертві потребують співчуття, адже жити без співчуття — це пробувати у безприкаяності. Мертві ж співчуття потребують особливо, недаремно за спокій їхніх душ колись молилися, та й тепер часом моляться. Молитва за спокій душі — це і є висловлене співчуття до мертвого. Чи є позагробне життя, чи його немає, люди не зникають, як я вже казав, аж доки живе на землі пам’ять про них. Відтак я не дивуюся, що пожильці мертвого дому і сам дім турбують мене, минуле кожної людини — це і є мертвий дім у ній. Я нічим не ліпший від тих, про кого пишу, але залишився єдиний з-поміж них живий, отже, на мене єдиного у них надія. Саме тому й пишу цю повість, хоч, може, певною мірою уподібнююся до Георгія Ковальчука з його графоманією. До речі, саме пам’ять про нього весь час утримувала мене від писання, хоч до того не раз мене поривало. Але тепер я збагнув, що між його писанням і моїм є істотна різниця: він писав про життя, якого ніколи реально не існувало, і його герої не мали живої плоті, бо лишалися виплодом не вельми вигадливої, навіть примітивної фантазії — бліді копії героїв інших книг, отже, то було вигадане з вигаданого, а через те й анемічне; моя ж повість — це не гра фантазії, а спроба подати співчуття тим, котрі колись були живими людьми, жили, як уміли, а тепер, ніби прохачі, ходять по голих коридорах моїх снів із прохально простягнутою рукою. Це ж, здається, єдине, що я можу їм подати; так принаймні вони проживуть трохи довше, як зі мною чи в мені, — поки триватиме цей папір, на якому мережу рядки. Розумію дочасність і такого вирішення, та ліпшого нічого придумати не зміг.