— От ви пацани, разві ви пацани? Вот ето пацан, хоч іще малий. Це якийсь не пацан, а чудо. — Вунтеркіт.
— Вундеркінд, — поправляв його я.
— Да, унтеркіт. Он усіх вас за пояс заткньот. Только по-рускі разговарувать научиться не може.
— По-моєму, і ви не дуже можете, — казав я. — У вас же суржик.
— Я ж тобі говорив, шо ето спіціально. Як Ніколай Васільович Ґоґоль, Ну ти нікак не можеш понять, шó Ґоґоль по-рускі не умів разговарувать? А нє, він мішав і то, і другоє. А чому? А потому, шо рускій і український все равно.
Я вже був у той час, коли відбулася ця розмова, старший, уже в дев’ятому класі, через що ставився до Ковальчука поблажливо. Та й пора це вже була в мене така, що цікавився я не так іншими, як собою, з інших мене хвилювали хіба дівчата. Принаймні тільки тепер я збагнув, що Галинка не просто моя подружка, але й істота, повна таємниць своєї статі, отож і вона ці таємниці починала по-своєму демонструвати. Я захоплено вчив напам’ять печальні любовні вірші Генріха Гейне і полюбляв пробувати більше на самоті, ніж у компанії. Більше, я й Галинку почав побоюватись. А причина була в тому, що з товаришки-сусідки, з якою бачився щодня, з якою міг і любив потеревенити, навіть мав секрети, вона раптом, просто на очах, перетворилась у вельми милу дівчину; виразно округлилися перса, а тіло набрало гнучких та принадних форм; чи не через те вона від мене відчужилася, почала дивитися ніби і звисока, я б сказав, із погордою; навіть ходила тепер інакше, граційно похитуючи тілом, і вперше прийшла в мої сни гріховно: побачив її уві сні оголеною, був сам оголений, ми притискалися одне до одного й спрагло цілувались, а раз уві сні я увійшов у її тіло; коли ж прокинувся, то відчув під собою мокроту.
Ось чому я почав побоюватися Галинки і навіть певною мірою її уникав, але вона постійно була в мене на очах, і я чомусь не міг одвести від неї погляду, коли ж довший час її не бачив, з’їдала мене нез’яснима туга, я неприкаяно блукав на самоті понад річкою, уже тільки вряди-годи вступаючи з нею в розмову, та й ті розмови у нас ставали нещирі, адже й вона мене почала сторонитися. Водночас неземне щастя відчував, коли бачив її віддаля, мені тоді здавалося, що від неї струмує світла енергія, через це мене до неї неймовірно вабить, а коли я не бачив її, то вона все одно була зі мною: відчуття гострого, б’ючкого її погляду, присутність її теплого й ніжного тіла, яке я вже пізнав, хай і вві сні. Я почав навіть писати незугарні любовні вірші, наслідуючи розчарованого коханням Генріха Гейне, але вони були настільки погані, що я їх щиросердно нищив, відчуваючи від того похмуре задоволення, так ніби це було часткове самознищення.
Отже, ми з Галинкою ставали дорослі, але ця наша дорослість віддаляла нас одне від одного, і я від того страждав, бо мені увіч здавалося, що між нами не тільки виросла прозора стіна, а що з кожнем днем та стіна грубшає. Більше того, мені думалося, що вона теж тепер закохана, але не в мене, а в когось іншого, я навіть підозрював, що в нашого молодцюватого відмінника Юрку Кравчука, якому я трохи й заздрив, бо він таки був ліпший за мене, — ці мої підозри змучували мене й приневолювали ще більше замикатись у собі. Коли ж ми стикалися з Галинкою поглядами, то між нами ніби іскри спалахували — несила була того довго витримати. Я перший відводив погляд та й тікав геть, боячись обезуміти. Я почав гірше вчитися, за що діставав від матері гострого словесного прочухана, але тепер її начебто й не боявся, а раз навіть дозволив собі пхикнути зневажливо і не менш зневажливо гримнути дверима, самовпевнено прорікши при цьому:
— До твого відома, я уже цілком дорослий і сам дам собі раду! Сам добре все тямлю!
Такого я ще ніколи не відважувався казати матері, й вона ніби язиком поперхнулась, а що я з хати пішов, то й не змогла виказати все, що вона з цього приводу думає, хоча мене те чомусь і не цікавило. Коли ж я повернувся додому, сподіваючись на грім та блискавку, вона була зі мною незвично лагідна, і саме це примусило мене усовіститися: навчання своє я поправив.
Десь приблизно в цьому часі, а точніше влітку між моїми дев’ятим та десятим класами над нашим містом пронеслася жахлива буря, подібної до якої ніхто зі старших людей не пам’ятав. Тій бурі судилося зіграти деяку роль у житті нашого будинку, через це я її й описую.
Буря зірвалася вночі, так блимало, гримало, ревло, стогнало, стугоніло, вдаряло вітром, що ніхто тієї ночі не склепив очей. Здавалося, розчинилося небо і з нього злився океан води; наш дім аж похитувався і ніби також постогнував, покректував, — блага покрівля не витримала, й ми з матір’ю почули, як дзюркоче і в нашій кімнаті. Вмикнули світло, в кількох місцях стелі таки справді дзюрило. Мати почала підставляти миски, але це мало допомагало: боронило стелі сусідів унизу, а не нашу. Я вирішив полізти на горище, взявши ліхтарика.