— Не треба! — сказала перелякано мати, озираючись на черговий несамовитий спалах за вікном. — Ніч же!
Вперше побачив її таку безпомічну, і саме це надало мені відчайдушності й сили. Я вискочив на веранду, тут уже стояли перелякані, в халатах поверх нічних сорочок, Олька та Галинка. Це стало ще одним стимулом, щоб мені таки не відступати, бо я вже був не сам. Я наказав їм подавати миски й відра, а сам героїчно поліз на горище. І тут Галинка теж зважилася на героїчний вчинок, вона полізла на горище й собі, ми під струменем світла з ліхтаря, якого я повісив собі на шию, почали розставляти, сміючись, відра й каструлі, миски й дека, які тут валялися ще з часів, коли люди самі собі пекли хліб, і нас обляпували і оббризкували струмені, під які ми потрапляли. А буря гула, скаженіла, наче била по блясі отими громами й блискавицями, і ми, гасаючи горищем, ніби обезуміли. Тепер усі струмені голосно тахкотіли по підставленому посудові; мати моя була внизу й підносила той посуд до драбини, Олька стояла на драбині й виставляла його на горище, а ми підхоплювали і підставляли, де тече. І от коли я гукнув: «Усе, досить!» — і коли Олька сховалася, спустившись на веранду, сталося те, чого я ніколи не думав робити, цілком несвідомо, навіть механічно простяг руки, і невідь, як у них опинилося тріпотливе Галинчине тіло, і ми, як у тому сні, котрий у мене методично повторювався, притислися одне до одного міцно-міцно, і я відчув її пекучу плоть, яка приклеїлася до плоті моєї, і наші губи спрагло черкнулися, відтак ми перелякано розскочились, а ліхтар у мене на грудях погас.
— Ти де? — спитала мене пошепки Галинка.
— Тут, — відповів я. — Чогось ліхтар погас.
І ми пішли назустріч одне одному вже в цілковитій темряві. Злива гриміла об бляху, довкола нас дзюркотіло, ніби йшли ми між дзвенячих потоків у теплому лузі, повному сплячих квітів і шамотливої трави, йшли, шукаючи одне одного в темряві, вимацуючи її, як сліпі; ми не могли розійтися в цьому просторі, бо нас вела одне до одного магнетична сила; сила, перед якою стають марні усі страхи, сумніви та стіни, котрі виростають при денному світлі між людьми. І ми знайшли одне одного, спершу зустрілися пальцями рук і сплели їх, але нас і далі нестримно тягло одне до одного, так нестримно, що тіла наші знову приклеїлися між собою, я тицяв вустами їй в очі, носа, вуста і відчув, що обличчя її мокре.
— Чого ти почав цуратися мене? — спитала вона похапливо.
— Того, що й ти мене, — сказав, знову жадібно обціловуючи її обличчя. — Любиш?
— Люблю, а ти?
— Жахливо, — сказав я, задихаючись і ніжно проводячи руками по її тілу, яке під сорочкою було наге.
Тоді вона від мене раптом відсахнулася.
— Ходім, нас чекають, — сказала, я торкнувся ліхтаря, і він сам від себе засвітився.
Нас і справді чекали матері, і ми навперебій почали розповідати про дірки у даху і як їх багато. За вікном миготіло, і дивний світловий ефект з’являвся від того: ми у тому світлі на мить завмирали, неймовірно чітко освітлені, але наступної хвилі поринали в темряву і саме тоді відчували, як здригається під ногами підлога і як похитується весь будинок, ніби разом із дощем та бурею, блискотами та громом був і землетрус.
— Це якась кара божа! — зойкнула Олька. — Ой найде вона на нас, ой нас знайде!
— Яка там кара! — атеїстично і по-вчительському зауважила моя мати. — Стихія, та й усе!
— Але ви колись таке бачили? — спитала Олька.
— Не бачила, то бачу! — сказала мати й звеліла мені: — Ходімо спати!
Була чомусь сердита. Чи не провідчула того, що відбулося між мною та Галинкою на горищі, — жінки в таких справах бувають вельми чутливі. Але тепер мене те не обходило, я був повний вогненної радості, бо чудово знав, що такою ж радістю переповнена й Галинка. Ми з нею ще жахливо юні, але стіну між собою зуміли звалити одним поштовхом, навіть у цілком романтичний і незвичайний спосіб, отже, «Слава життю!» — як писав Михайло Коцюбинський, повторивши оптимістичний вигук стародавніх римлян.
«Viva vita!» — хотілося сказати мені вголос, і я аж губу до болю закусив, аби розумно стриматися при матері й не виглядати ідіотом.
Ця буря мала ще два наслідки. Річки наші розлились, як ніколи, вода стала барви кави з молоком і неслася зі скаженим стрімом, зносячи всіляке сміття, гілля та колоди, пригнало навіть зовсім новий нужник. І Карась із міліціонером Гомзином витягли його на берег і замінили ним нужник свій ветхий; було їх у нашому дворі два: з нашого крила — добрий, зроблений євангелістом Сухарем, а з їхнього — ветхий, напіврозвалений; вода несла уламки меблів, вирвані дерева, які виловлювали жителі околиці, проплив навіть стосик порубаних дров, принесло також і кілька розбитих човнів. Потому вода очистилася від сміття, її прибуло ще більше, аж залило острів, дерева там мокли десь на метр від кореня. Відтак діти околиці придумали собі розвагу: вони кидалися у стрімку, теплу і світлобрунатну воду, течія мчала їх аж до острова, де вони чіплялися за стовбури і бродили там по груди в воді. Потім пливли вниз, власне, їх зносило і прибивало до берега вже тетерівського. Батьки гримали й виганяли дітей із води, але вони плавали, як риба, тож знову й знову кидались у воду, ніби керовані безумним поривом.