— Хочеш бути в нашій компашці?
— А хто ваша компашка? — спитав я.
— Борис і я, — мовив Михайло.
— Хочу, — відповів я, бо таки хотів, бо знав, що ті двоє дружать, бо приятеля не мав собі, бо до мене вже приходив у сон чортяка і їв мені серце, нашіптуючи найжахливіші речі, бо хлопчак таки потребує компанії, якщо він не гутаперчевий. А я не бажав бути гутаперчевий, з іншого боку, не мав сміливості підійти до когось і сказати: «Хочеш бути в моїй компашці?» Отож я зрадів, коли вони захотіли мене до себе покликати.
— Але в наше кодло, — сказав Борис, — треба вступити. Членський внесок — тридцятка.
Це вже було складніше, бо з грішми в нас завжди було туго, мати рахувала кожну копійку, з батьком вона була розлучена, а вітчим пив, і не тільки пив, але часом і лупив мене й матір. Украсти в матері тридцятку (на старі гроші) — це значило бути миттю викритим, що було б донесено вітчиму і той мене так вичистив би, що я до мокрих віників пам’ятав би. Михайло, до речі, про це міг знати, та й Борис також.
— Я пас! — мовив мій дерев’яний голос. — Пока, хлопці!
І я пішов од них, хоч мені жахливо боліло серце, неймовірно хотілося бути в тій «компашці».
— Чекай! — гукнув Михайло. — Можна інакше. Когось тобі треба вбити.
— Як убити? — з жахом спитав я.
— А так, — Михайло показав руками, ніби скручував голову. — І чвак! І діло в шляпі, пойняв? Кота, ворону, пса — що хочеш.
— А горобця можна? — спитав я, був-бо чудовим стрільцем із гумки.
— Горобця й дурний уб’є, — сказав Михайло, — Треба щось більше.
— А ви що вбивали? — спитав я.
— Я ворону, — відповів Михайло. — На вудочку зловив. А потім раз — і чвак! — Він показав, як скручують голову.
— А я пса, — сказав, самодоволено всміхаючись, Борис. — Пам’ятаєш в Настурції?
Настурція була стара діва з першого поверху з таким широким задом, що його не обміряєш і рулеткою. Вона садила у виставленому з вікна ящикові настурції, бо в нас вечорами не вельми шляхетно пахло, як вона казала, особливо влітку. Пса в неї і справді минулого року (був то білий кудлатий домашній песик) було вбито і підкинуто їй на поріг; Настурція тоді лементувала й проклинала всіх хуліганів світу, але я й подумати не міг, що це Борисова робота.
— Хоч — влупи кота, — сказав Михайло й примружився.
Це вже було щось реальніше, ніж здобути тридцятку, а я так хотів із ними подружитися, що й сам не зчувся, як згодився.
— Три дні тобі строку, — сказав Борис. — Матимеш хрещення кров’ю…
І от наступного дня стояв я серед двору й думав, як виконати мені таке страшне завдання. Проводив поглядом по вікнах, блукав очима з одного кутка двору до іншого, в руці тримав шматка хліба і без апетиту його кусав, бо те, що мав учинити, страшило мене й відштовхувало. Але я добре знав, що без того не ввійду в компашку, без того Борис із Михайлом подивляться на мене, як на зневаги гідного, отож ходив я двориком і виглядав рудого кота, який часом до нас навідувався. Цей облізлий рудий котяра, (а може, й кішка), приходив до ящика з відходами та сміттям, рився в покидьках і щось їстивне звідти вибирав. Хліб, який я тримав, був помазаний маслом, але в кишені мав ще один шматок, политий валер’яною, — саме так надумав привабити до себе кота. З парадного вийшов Борис, ішов розвальцем, підступив до мене й попросив хліба. Я відломив йому шмат, і ми той хліб повільно жували.
— Як діла? — спитав Борис. — Ще тобі залишився день.
— Знаю, — сказав я, дивлячись повз Бориса.
— Цю руду кішку хочеш зловити?
— Моє діло! — сказав я.
Борис поплентав далі, а я подивився йому вслід із тугою. В роті в мене було кисло. Вийшла на балкончика й почала розвішувати білизну Ася Миронівна. Це були гігантські речі, в кожну можна було вгорнути п’ятеро таких, як я, і я, коли хотів поліпшити собі настрій, уявляв, як п’ятеро таких, як я, влазить у білизну Асі Миронівни і в ній товчеться. А ще потім зайшла до під’їзду Борисова мати, чорна, суха, з вусиками, з гарячими й лютими очами, з вузлуватими важкими руками, в якійсь халамиді замість плаття.
— Драстє! — сказав я, а вона, як завжди, мені не відповіла.
В одну з ночей, пам’ятаю, мені снилося, що вона з хуркотом вилітає з нашого двору на мітлі, а може, воно й не снилося — може, вона й справді літала на мітлі.
А ще потім зайшла Борисова сестра Людка, повільно пройшла двором, вимахуючи портфелем. Завжди так дивно на мене дивилася, аж мені в п’ятах кололо. Ми з нею не віталися, отож вона пройшла повз мене байдужісінько, тільки знову кинула такими ж, як у матері, відьомськими очима. Я уявив, як вночі вони разом з матір’ю літають на мітлах, і мені стало веселіше.