— Ти добре знаєш урок, — сказала вона. — Чого ж відмовлявся відповідати?
— Бо я не вчив.
— Але ж ти розповів.
— Подумаєш, — сказав я, — велике діло «Тучки небесные». Це елементарно.
— Да? — спитала вчителька й подивилася на мене уважно.
— Хмари — це як життя людське, — сказав я. — Пливуть і зникають. Примітивна алегорія…
— Знаєш, що таке алегорія? — ще більше здивувалася вчителька.
Клас незвідь із чого засміявся. Але я був серйозний. Вчителька також.
— Сам до цього додумався? — спитала вона.
— Ясна річ, — сказав я. — Це елементарно.
Я вже тоді здобув собі словника іншомовних слів і задоволено зубрив звідтіля складні й химерні словечка, а що пам’ять мав добру, то й чимало їх засвоїв, а потім тим хизувався — це для мене був «шик».
— Запишіть тему нового уроку, — сказала русачка. — Художній та ідейний зміст вірша «Терек».
Я натяг на пальці гумку й пустив «снаряда» Борисові в потилицю. Той підскочив і завив.
— Хоч ти й вундеркінд, Макс, а нам заважаєш, — сказала вчителька. — Чи, може, скажеш, що й вірш «Терек» — елементарно.
— Ясна річ, — сказав я. — Хочете — розкажу.
Я мав одну звичку: любив читати підручники й хрестоматії наперед, тобто те, що ми ще мали вивчати.
— Ну, розкажи, коли такий мудрий.
Я встав, звів очі до стелі, закинув голову і чітко побачив перед собою той вірш. І прочитав його слово в слово, завиваючи десь так, як це любила чинити русачка, тобто увіч її перекривляв, але так делікатно, що клас це помічав, а русачка — ні. Клас задоволено похихикував, а вчителька була захоплена. Вона навіть гримнула кулаком по столі:
— Тіше, остолопи!
«Остолопи» радісно завмерли з розтуленими ротами.
— Отже, Терек — гірська річка, — сказав я. — А гірська річка скована камінням. Вона рветься, піниться, б’ється об скелі, але безсила їх зруйнувати. Камінь твердий, — сказав я, — а вода м’яка, але непомітно точить і валить те каміння. Тут алегорія і, по-моєму, цілком елементарна.
— Продовжуй, — сказала вчителька.
— Річка — це ніби людина, яка прагне волі. Закута з усіх боків, але повна руху й енергії. Вона — як народ, а каміння — як самодержавство, — майже урочисто сказав я.
Учителька дивилася на мене захоплено — я врізав, здається, таки незле. Клас замовк і теж затих. Хмільна, радість забивала мені груди — сам дивувався, що до такого додумався.
— Але боротися треба, — сказав я, улягаючи ідеологічним настановам підручника.
— Звідки ти все це знаєш? — спитала русачка. — Ми ж не проходили цього матеріалу.
— Чи учень знає тільки те, що проходили? — не без самозадоволення спитав я.
— Інтересно, — сказала вчителька. — Садісь!
Я сів червоний і гордий. Михайло мені підморгнув і наставив пальця: «Во!»
На перерві русачка підійшла до мене. Я стояв біля вікна в коридорі.
— Любиш читати книжки? — спитала вона.
Я хитнув.
— І любиш Лермонтова?
Лермонтов мені тоді й справді подобався, але в мені й досі горіла ураза за її російську пиху.
— Люблю Шевченка, — сказав я.
— Да? — звела розчаровано брову вчителька й подала кисло: — Ну што ж, ето тоже хорошій поет. Но слішком прост. Народний.
— А ви його читали? — гаряче спитав я, хоч сам тоді Шевченка знав п’яте на десяте.
— Конешно, — сказала вчителька. — Но русская література болєє ізящна.
— Англійская єщо болєє ізящна, — сказав я.
— Ти знаєш англійську літературу? — знову здивувалася вчителька. — Нуда, ти ж вундеркінд.
— Ніякий я не вундеркінд, — сердито сказав я, бо вже знав, що з її почину це словечко прилипне до мене, — зрештою, так воно й сталося: до кінця навчання мене прозивали Вундеркіндом. — Просто мені часом хочеться знати те, чого не знають інші.
— Це добре, — сказала вчителька. — Але не будь такий самовпевнений. Ти багато чого не знаєш.
— Але Шевченко глибший за Лермонтова, — вперто сказав я.
— Це в тобі говорить дух суперечності, — сказала вчителька, всміхнувшись. — Ти ще пізнаєш велич російської літератури. Принаймні я рада, що в тебе є духовні інтереси.
Я ще не дуже тямив, що таке «духовні інтереси», але був гордий із того, що вони в мене є. Зрештою, вона була людина не зла, хоч і хворіла російською пихою та й зациклилася на російській літературі, і саме вона ствердила про мене міт як про особливо здібного учня. Це мені було не без користі, бо відтоді вчитися мені стало ще легше: вчителі були до мене поблажливі й ставили мені п’ятірки механічно.