Зрештою, та розмова і той маленький вибрик мене так схвилювали, що я втік з уроків і довго тулявся по вулицях. А ще я взяв у бібліотеці «Кобзаря» Тараса Шевченка і вперше спробував його прочитати. А ще була тоді осінь, чудова, сонячна осінь, листяна, жовто-синя осінь, яка пахне терпко й печально. А над головою в мене висло тривожне і безкрайо-здивоване небо, я й сам був здивований, бо переді мною розгорявся манливий і такий ще незнайомий світ. Саме тоді я вперше засумнівався: чи моя хлопчача компанія така мені бажана й потрібна? Михайло вчився цілком задовільно, а Борис просто-таки кепсько. Він усе більше пропускав занять, зрештою, й сам почав нашої компанії сторонитися, тим більше, що його нові пропозиції «покупатись у смолі» нам якось не припадали до смаку: пропонував же він, наприклад, витягати в тролейбусі гаманці, або спробувати ограбувати кіоска десь на краю міста, або піти красти коней за містом — одне слово, майже все красти.
— Красти — це вже було, — казав Михайло, а я йому підтакував. — Придумай щось нове.
Але, крім краж, Борисовий мозок нездатний був нічого придумати, і ми з Михайлом, переговоривши, вирішили, що Борис уже давно займається крадіжками сам, а може, й зв’язався з якоюсь бандочкою — навряд чи добре він закінчить. Його заарештували, коли ми вчились у сьомому класі — зловили на гарячому в тролейбусі, де він тягнув гаманця. Спершу його випустили батькам на поруки, взявши на облік. Ми гаряче переконували Бориса це діло зав’язати.
— Зробив раз, — казав розсудливий Михайло, — і в кущі, ніхто тебе і не знайде.
Борис курив сигарету й криво всміхався. Ми вже теж тоді курили, але не з таким шиком, як Борис. Зрештою, він проголосив таке, що не тільки нас здивувало, а ще більше відвело від нього.
— Ви, дураки, будете цілий вік укалувать, а я грошики загрібатиму лопатою. І без ніякого хорошого мозольчика…
У восьмому класі його зловили знову, судили, і він пропав із нашого світу назавжди. Зрештою, в цей час ми з Михайлом мали інтереси інші: були запійними читачами пригодницьких книг: Дюма, Купер, Майн Рід, Колінз — все це полилося на наші мозки, як злива. Саме тоді мені почали снитися несамовиті сни: я скакав на коні по прерії, воював з індійцями або за них, літав у повітрі, ніби птах, ганяв футбола (бо ми з Михайлом стали палкими вболівальниками київського «Динамо») і забивав м’яча з будь-якої точки поля — воротар ніколи не міг мого м’яча взяти. Ми горлали біля жерел телевізора, а були гроші, бігли на стадіон, де я зустрів якось батька, відтоді батько почав брати квитки й для мене; Михайло вже пробирався, як міг: ми горлали, свистіли, крутили тріскавками, і це було так здорово, коли живеш одним диханням зі стадіоном і ти однодумний з усіма цими тисячами.
Але тут у мені почало народжуватися щось суперечне, я поступово перестав сам горлати й свистіти, а позирав скоса на сусідів, і мені раптом прийшла до голови думка, що ці люди прийшли сюди зовсім не задля гри, в суті вона безглузда: здорові дядьки ганяють м’яча, щоб загнати його в сітку; просто цей акт збуджує ціле місто, і юрби йдуть, пливуть на стадіон, і зупиняється транспорт, і в усіх такі збуджені обличчя та нервово блищать очі; люди прикипають до телевізорів — вони хочуть бути юрбою, отаким єдинозлитим тілом, що живе вибухами радості чи розчарування; тобто всі ці люди, думав я, а було це у восьмому класі, втомилися бути собою; бо їхнє життя, як і життя мого батька, елементарне, номерне, зрештою, і всі вони номерні, бо вправлені в одне коло, в один потік, бо їх немилосердно дурять сильні світу цього — ось чому вони прагнуть утопитись у юрбі і хоч на якийсь час у ній пропасти. Звісно, я не міг далі викласти цих резонів, як викладаю оце зараз, але щось подібне думав, відчував і переживав, — так у мені почав народжуватися гріх гордині. Я зробився відлюдний, блідий, наче Чайльд-Гарольд, читав поезію, дивився на дівчат притомленим поглядом, і вони почали приходити до мене у сни, а раз прийшла в сон освітлена істота, яка ступила через лутку вікна, і я відбув з тією істотою дивну розмову, яка запам’яталась аж так, що й досі можу її відтворити — було це, коли навчавсь я у дев’ятому класі.
І це сталося, і розчинилося вікно, хоч було зачинене, і крізь нього, відхиливши завісу, ступила осяйна постать, і він не міг запам’ятати її обличчя, він запам’ятав тільки сяйво, яке від істоти струмувало; не міг сказати, якої була вона статі, очевидно, жіночої, а може, й зовсім без статі, але йому захотілося раптом упасти перед нею на коліна й помолитися, хоч не вмів він молитися й не вірив ні в що ареальне.