Вона ніби трохи зніяковіла.
— Ну, може, тому, що ти стільки пройшов пішки.
— Дванадцять чи п’ятнадцять кілометрів — це ж дурниця, — самовпевнено, а може, трохи бахвалячись, сказав я.
Вона засміялася, хоч я, здається, не казав нічого смішного.
— До таких речей у людей підвищений інтерес, — сказала.
— Дурний інтерес, — мовив я. — Жахливо не хочеться з тобою розлучатись. Я тебе проведу.
— Ні, — сказала дівчина. — Звідси тобі ближче. І тобі вже пора, ще довга дорога.
— А не можу я десь тут переночувати? — спитав я.
— Ні-ні, — поквапливо мовила дівчина. — Йди…
Але мені жахливо не хотілося, щоб сьогоднішній день кінчався. Був я повний сонця, вересня, ще не пізнього, а майже літнього, був я повний дівчиною, запахом і смаком її вуст, відчуттям її юного тіла, її тепла, грудного голосу, світла її очей, відчуттям рідності й спорідненості з нею — від усього того я розчулювався, казав-бо, що був тоді сентиментальний. Разом із тим я був повен непояснимої печалі, бо немає вересня без отакої прекрасної печалі; я притулив її до себе й обцілував лице; дивно, що й тепер вона спробувала від мене відсторонитися, чи може, в такий спосіб хотіла, щоб я знову запалився, спонукуваний її опором, а це, за моєю сентиментальною настроєністю, цілком могло статись.
— Ні, ні! — сказала вона, миттю відчувши мій настрій. — Тобі треба йти.
Я зітхнув і впокорився, тобто відірвався від неї й пішов, вона ж стояла на порожній дорозі й дивилася мені вслід, а коли я повертався, зводила на прощання руку. Зрештою, пішла й вона, і я опинився сам на порожній дорозі, яка, ніби прозорий повітряний коридор, тяглася попереду, по ній мені довго й довго треба було йти, а коли ти такий наповнений коханням, чудово завершеним днем та й юністю своєю, тобі по такій дорозі не тільки легко, але й просто йти. Я йшов і співав, і мені здавалося, що життя — це чудовий сон, бо його можна собі придумати, отож я йшов, співав і марив, що йду не в якусь донедавна не знайому мені Наливайківку, в якій я потім навряд чи побуваю, а вертаюсь у Людвинівку, де мене чекає дівчина, а може, в Київ, де знову ж таки чекає вона, вже приготувала мені вечерю, м’яку постіль і себе; що всюди, куди б я прийшов, у кінцевій точці моєї дороги стоятиме дім із білими стінами, а на порозі — вона, і мені завжди буде радісно від того; і це моє марення тим більш було нереальне, бо я дитина міста і дім мій — це квартира в якійсь коробці, одна із тисячі нір чи кліток, у які нас заганяє життя.
Навмисно так докладно описую той день, бо ніколи ні до того, ні після не переживав я такого наповнення світом, такої щирої й безхмарної радості, навіть щастя, і цей мій настрій не порушився, коли одна й друга машини, що мене наздогнали, і не подумали зупинитися, щоб підвезти мене хоч би до шосівки. Хай собі їдуть, думав я, прошкуючи дорогою, мені чудово й на самоті. Сонце вже зайшло, і над полями простелилися ніжноткані сутінки, стало прохолодніше, гайки серед полів здавалися оазисами, цвіркуни підняли свій дзвін на тон вище, і повітря від того аж тремтіло. Я виспівав усі пісні, які знав, і почав декламувати вірші, а коли й вони були всі прочитані, продовжував мугикати, вряди-годи промовляючи чи проспівуючи ім’я своєї дівчини: «Та-ма-ра, ра-ма-та, ма-ра-та, ма-та-ра, та-ма-ра, та-ма-та-ма-ра, ра-ма-та-ма-ра». Уже світив у мене над головою місяць, повний, соковитий, освітлював дорогу, бо ліхтарів тут не поставлено, ліхтарі були тільки біля Житомирського шосе, і я віддаля побачив їхнє сяйво. Небо засипалося міріадами зір — широке й просторе. Ніколи не бачив я такого неба в Києві, бо там воно гаситься тисячами ламп. Через це тільки міський житель може мене зрозуміти, що значить побачити над собою отаке небо хлопцеві, який несе в своєму розширеному серці образ коханої дівчини, коли він ще не забув її теплого, грудного голосу і коли відчуває в усьому тілі її присутність, адже так недавно був із нею не просто близький, але й нероздільний.
Очевидно, та дорога і моя нею проходка залишили чимале враження, бо я став бачити її уві сні, тобто почав снити один і той же сон, який періодично повторювався, продовжуючись і розвиваючись, але при цьому захоплюючи частину старого сну. Не щодня мені цей сон снився, інколи не снилося нічого, інколи щось зовсім із тим не зв’язане, але він не покидав мене проздовж двох тижнів від тієї моєї з дівчиною зустрічі. Наступної неділі я її відвідати змоги не мав, бо нас і в неділю впрягли у роботу, ще й пригрозили, що симулянтів витурять із університету, отож ми, як люди підневільні, змушені були сідати біля куп цукрового буряку і зрізати гичку. Настрій у мене був паскудний, можливо, через те й привиджувався мені отой безконечний, мандрівний сон.