— Прошу дуже! — мовив чоловік, схиляючись перед хлопцем й розводячи рукою. — Моє діло попередити, а твоє слухати чи ні. Дорога вільна, сер!
«Сер, сер, — думав натужно хлопець. — Хто це мене так називав? Знається, Анатоль Малецький, англоман, закоханий у Діккенса».
Але цей чоловік на Анатоля Малецького зовсім не подобав. Тоді хлопець подумав, рушаючи далі голою, залитою місячним світлом дорогою, що дійсність сну і дійсність реального світу — це ніби система кривих дзеркал, тобто образ людини інколи живе в своєму тілі, а іноді настільки змінюється, що його впізнаєш тільки за специфічними ознаками. А ще хлопець подумав, що перебуває в якомусь іншому світовому вимірі, і це зовсім йому не сниться. І цей світ побудовано на антилогіці відносно логіки реального, і це його зовсім не вражало б, коли б не існувало двох речей: все, що відбувалося з ним, було підвладне реальній вірогідності, а друге — прокинувшись, нічого з того, що снилося, не забував. Зрештою, й реальність марення була відносна: звідки, наприклад, міг узятися на дорозі Анатоль Малецький, який зроду-звіку в селі не бував, жив у своїй міській клітці, ходив на зовсім не англоманську роботу — працював у бібколекторі в оточенні цілком фантасмагоричного сонму найелементарніших жінок з освітою (бо є найелементарніші жінки без освіти), а у вільний час варив собі грог, курив люльку, ходив кімнатою, приставивши до короткозорих очей том Чарльза Діккенса, і читав уголос, навіть коли не мав слухача — приміром, цього-таки хлопця. Саме Анатоль Малецький єдиний у цілому світі казав до нього «сер», ось чому прийшла підозра, що цей так сильно знайомий йому чоловік з дороги і Анатоль Малецький якось містично між собою пов’язані. І поки він так думав, пройшов шмат дороги, а коли озирнувся, то нікого на тій дорозі не побачив, тільки порожню шосівку, на відшліфованих кам’яних лобах якої грало місячне проміння, а ще порожні поля й острівці кущових заростей. І от з однієї із цих заростей, що підступала майже до дороги, вискочив чоловік із хижо оскаленими зубами та з іграшковою мисливською рушничкою і почав стріляти в хлопця, як це роблять діти, імітуючи звук пострілу голосом; відтак з інших острівців та хащ почали вилазити якісь темні невеличкі людиноподібні й щосили побігли в хлопцевий бік. Він метнувся з дороги в поле, довкола чувся голосний тупіт ніг, попереду з’явилася нова група чоловічків; хлопець метнувся вбік, тоді назад, мчав, петляючи, бо таки хотів проскочити й дістатися села… Дехто з його переслідувачів був озброєний ножем чи шаблею, але більшість мали іграшкові пістолети й автомати і стріляли в хлопця, імітуючи звук пострілу голосами. Він же метався, як загнаний заєць, туди й сюди, аж доки уздрів, що біля якогось кущового острівця оті чорні людиноподібні почали між собою битися; вони збились у «малу купу невелику» й верещали, але тільки хлопець до них наблизився, купа миттю розпалася — всі дружно кинулися проти нього; і він знову метнувся вбік, і ті людці зуміли таки його догнати. Однак сталося щось зовсім несподіване, людиноподібні промчали повз нього, хіба що попахкали зі своїх іграшкових автоматів та пістолетів. Тоді хлопець став ніби вкопаний і подумав: «А може, вони не за мною ганяються, а це така в них гра — танець тіней, як писав Михайло Яцків, танець нічних, розбуджених місячним світлом духів — те саме явище, бачачи яке чи вві сні чи в часи нічного неспання, людина й витворила в своїй уяві мітологічних істот, а що не могла збагнути механіки такого творення, стала їх боятися».
Хлопець спустився на мокру траву, набрав повні пригорші роси й умився, бо лице йому пашіло. Сидів на горбку, й перед ним розкладалася невелика долина, вщерть засипана юрливими постатями, вони тягли великі простокутні дзеркала в рамках і ставили ті дзеркала проти місяця — дзеркала спалахували при тому жовтим вогнем.
Отаке мені приверзлося, і я потім цілий день ходив сонний, мені хотілося покинути все це: роботу, викладачів-наглядачів, яким тільки нагая бракувало, щоб нас поганяти, та й майнути в ту кляту Людвинівку, бо мене туди тягло магнітом, — якусь недовідому тривогу відчував, хоч і заспокоював себе елементарними резонами: коли так уже довіряти снам, то можна й звар’ювати: насправді є те, що є, а сни мої — похідне звичайної туги за дівчиною, а може, простіше: результат моєї чоловічої невтоленності, адже ця дівчина вже жінкою мені була.
Так, вересень того року був чудовий, щедро теплий, наповнений світлом, яке обливало світ, аж тремтіло повітря, з присмаком, який мають вуста коханої, коли вона не користується помадою, із хвилями золотих запахів, що їх висотувала земля й зело, але з другої половини місяця, як я й передбачав, стався злам — пішли дощі. Саме тоді мені приснився третій сон, що його я зв’язую з цією смутною історією, яка настільки вразила мене, що й дотепер відчуваю, од того, може, й не біль, а щось таке, як смак розжованого полинового листка.