— Щасливого тобі відьмування! — сказав я не вельми ґречно і вийшов на Бишівську дорогу.
— Тепер, Максе, ша! — сказав я вже сам собі. — Досить бравади, тепер спокій, тиша і порожня й самотня, як і ти, дорога!
І я рушив на ту дорогу, дощ знову мерхотів, я героїчно тримав над головою свою архаїчну парасолю, біля держака вгорі була дірка, отже я міг милуватися й на небо й перевіряти, чи йде дощ, а ще мені подобалося, що парасоля резонувала звук, коли я співав оте: «Та-ма-ра-ра-ма-та», — ноги в мене були допряма мокрі — це чудово: принаймні, бредучи, не треба вибирати сухіших місць. І от саме в цей час, коли я ще не позбувся своєї бравади, коли ще радів від того, що таки йду Бишівською дорогою, коли спочивав оком по залитих сивим серпанком полях, я, відставивши на мить парасолю з очей, раптом побачив, що навпроти, в глибині сірого киселю мірно коливається сіра, напіврозмита постать. Відкинув парасолю назад, поклавши її на плече, бо це вже було цікаво, коли взагалі в цьому світі ще не перевелося цікаве.
Ми зближувалися поволі, й чим ближче підходила постать, тим гулкіше билось у мене в грудях серце, бо я все більше й більше переконувався: був це той-таки чоловік, котрий тричі мені являвся у снах. Я не забобонний, скоріше навпаки, а коли б хтось розказав мені подібне, я просто з того посміявся б, як з брехні чи казки, і тим більше було моє зачудування, адже не помилився: був це той-таки чоловік, дивовижно мені знайомий, але зовсім не Анатоль Малецький і не Тевель Шустерман; його очі, звісно, не відсвічували моторошним вогнем, а на голові не срібні ріжки були, а лежала звичайнісінька, які носять на провінції, кепка. Ми здаля ще почали всміхатись одне одному, ніби й справді були хтозна-які приятелі.
— Де ти тут узявся? — спитав чоловік знайомим мені голосом.
— Підіймаю сільське господарство, — сказав я. — А ти?
— Це мої рідні місця, — сказав чоловік. — Хіба не знав?
— Якось призабулося, — мовив я ухильно. — Не боїшся йти на дощ?
— Не боюся, — показав зуби чоловік. — А ти в Людвинівку?
— Ну да, — сказав я.
Чоловік пильніше зирнув на мене, але не сказав нічого, тільки знову всміхнувся, і ми розійшлися; і я йшов, мучений нестримним бажанням озирнутися, і не втримався, й озирнувся, і побачив, що він також стоїть обернений до мене, і ми підняли на привітання один одному руки, і саме в цей час знову припустив дощ, і постать подорожнього покрилася ще більшим туманом, і я раптом розсердився на самого себе, адже, певне, в мене в голові шиз чи заскочили ролики за шарики: по-перше, нічого мені обертатися й дивитися тому чоловікові вслід, по-друге, в снах, коли я так чинив, він завжди зникав, по-третє, чому не може приснитися те, що має потім статися, по-четверте, я напевне раніше цього чоловіка бачив і, натужившись, міг би згадати, хто це такий, по-п’яте, я переконався, що це не Анатоль Мелецький і не Тевель Шустерман, по-шосте, чому маю віддавати стільки уваги якійсь елементарній зустрічі? Та все-таки ця зустріч напрочуд мене вразила, і я все-таки, йдучи дорогою, не міг не думати про те і не згадувати: ну, де я з ним зустрічався? Але всі мої зусилля виявилися марні — не міг я пригадати цього чоловіка, хоч убий. Тобто, я певне знав, що ми з ним зустрічалися, що він так само впізнав і мене, що ми з ним колись спілкувались, адже був упевнений, що я знаю: він із цих місць; та всі мої, якісь і справді ненормальні, зусилля не дали жодного результату: я не міг вставити його у власне минуле, не міг приєднати його обличчя й голосу до подій колишнього життя — мені аж голова заболіла від напруги, і я сплюнув сердито: хай йому грець! Адже в мене зараз куди більший інтерес: я йду дорогою у Людвинівку і через кілька годин зустрінуся зі своєю дівчиною, хай би тільки припинився цей дощ, хай би просвітліло небо, бо дівчата такий народ, що в дощ не витягнеш їх ні в яку мандрівку. Мене надила ця дорога, і, щоб врівноважитися, я знову заспівав, але з дурної цікавості не зміг утриматись і ще раз озирнувся. Цього разу все було, як треба, тобто чоловік з очей моїх зник, очевидно, сховався за одним із кущових острівців, якими поросли тутешні поля.
Дощ сьогодні був напрочуд слухняний, через годину він раптово припинився, я склав своє чудо-парасолю, а коли через немалий час вступив до села, небо розірвалося й засвітило по землі голубим оком. Зустрів кількох студентів з Тамариного курсу, в них сьогодні завдяки дощу також був вихідний, ми трохи попатякали, та, як і того разу, дивилися вони на мене дивно, ніби хотіли щось сказати, але не зважувались. Я покинув їх, легковажно подумавши, що так завжди буває: хлопці до залицяльників з інших курсів ставляться стримано або з певною опінією — це якийсь предковічний атавізм: кожен чоловік відчуває право на будь-яку жінку, навіть коли він до неї й не думав підбивати клинці.