— Аж так? — спитала Тамара— По-моєму, тобі нічого не снилося і ти знову вигадуєш.
Недаремно сказала ту фразу, я не раз, намагавшись розговорити її, таки й справді вигадував. «Ну що ж, — подумав я. — Хай собі думає, як хоче, головне — розбити їй той темний настрій». — Дуже вже хотілося мені наблизити її до себе, по-справжньому стужився за нею!
Ми вийшли із села, але попрямували не дорогою, якою завітав я, а іншою, як їй сказали, ближчою до автобусної зупинки. Сонце швидко розганяло хмари з неба, трава, листя із кущових острівців, зілля, незібрана кукурудза й буряки лискотіли. Дорога тут була ґрунтова, і з калюж пострілювали веселі спалахи; з’явився прохолодний, пронизливий повів, який забирався під сорочку й нагадував, що вже не літо; це було тим більш неприємно, що був я й досі мокрий. Листя ж сяяло зеленню і тільки подекуди жовто чи червоно палало.
— Уявімо, що це одна із київських алей, — сказав я не без штучного патосу.
— Маю тобі сказати одну річ, — почув я біля себе холодний голос, такий холодний, що цей зимний продув здався теплим — принаймні ніколи я не чув ще такого від своєї дівчини. — Але не знаю, чи зараз, чи потім…
— Коли це річ неприємна, то потім, — сказав я легковажно. — Перед тим, як знову розійдемося по своїх селах.
Вона йшла мовчки. Я скосив око: якась ніби чужа, відсторонена, якась ніби й не моя.
— Глянь, який світ! — сказав я й прокрутився на п’яті. — Диво — не світ!
— Ні, я скажу зараз, — мовив той-таки крижаний голос. — Може, ти тоді не схочеш іти далі…
— Як це — не схочеш іти далі? — зчудувався я.
— Ну, повернешся в Наливайківку.
— Що з тобою?
— Нічого, — вона знову замовкла.
Тоді я схопив її в обійми і спробував поцілувати. Але вона випручалась.
— Не треба цього, — сказала свистячим шепотом. — Ми повинні розійтися, Максе! Чуєш, ми повинні з тобою розійтися, бо я вже більше не можу!
І я відчув удруге, як і тоді, під час отієї загадкової зустрічі з чоловіком на дорозі, що починаю втрачати реальне відчуття світу, що сни і те, що відбувається зараз, якась одна сув’язь; у мене запаморочилося в голові, а звідкілясь із глибини цього простору, а може, із кущового острівця, прилетіла раптом випущена з дитячого пістолета чи автомата куля, невидна й нечутна, і врізалася мені просто в серце, а той, що стріляв, невидимий, але понікуди задоволений, вишкірив щасливо зуби і щасливо поблискував очима.
— Що сталося? — спитав я десь таким голосом, яким говорила й вона.
— Я тут… зустріла іншого, — сказав її зимний голос. — І то так, що ми з тобою маємо розлучитися.
Той невидимий і задоволений понікуди виставив іграшкового пістолета й вистрілив удруге. Але цього разу це була куля справжня, бо й пістолет виявився справжній. Я раптом упав. Отак, на траву й дорогу, у непрозору яму, хапнув болотяної води, якою повна була яма, а коли випірнув, побачив біля себе прикляклу Тамару, обличчя її було злякане, але так само цілком холодне.
— Скажи, що це неправда! — попросив я.
— На жаль, правда, — сказала вона.
— Чому, на жаль?
— Бо так вийшло. Вставай, тут мокро.
Але мені не хотілося вставати. Мені не було анінайменшої потреби вставати, адже блукання по київських алеях все одно не відбудеться. Не буде вже ні снів моїх про цю дівчину, ні туги, ні радості, ні марень про неї, бо її, здається, вже й на світі цьому нема.
— Іди, — сказав я. — І залиш мене самого.
— Не можу залишити тебе самого. Вставай, тут мокро.
— Чому не сказала мені зразу?
— Не могла.
Я заплющив очі й замотав головою.
— Ні, ні, ні! — сказав. — Цього не може бути. Не може цього бути, Тамаро!
Вона мовчала. Тільки звелася й стояла, як кам’яна баба, непорушна, холодна, негарна, з якимись водянистими, холодцюватими очима. Я все ще лежав, відчуваючи, як волога просочується крізь тканину одежі.
— Вставай! — сказала вона байдужно. — Дійдемо до шосе, а там як хочеш.
Подумав: очевидно, я ідіот. Кому й навіщо потрібні оці сцени й оце падання, й оце лежання — не в мелодраматичному ж я фільмі граю. Я встав, хоч у мене цілком немелодратично тремтіло тіло, а в голові таки макітрилося.
Ми знову пішли дорогою, але вся краса її померла. Мене побивав трем, і я ніяк не міг його побороти.
— Візьми себе в руки, — жорстко сказала Тамара. — Так повинно бути, і тут уже нічого не вдієш.
— Чому? — по-дурному запитав я.
— Тому, що в мене з тобою все скінчилася, — так само різко мовила вона.
Ми знову йшли мовчки. Я поступово отямлювався, принаймні перестало у мене тремтіти тіло.