— Ти його раніше добре знала? — спитав я.
Вона хитнула, але так невиразно, що мені могло б здатися. Я вирішив далі не розпитувати, адже була вона вдачі хованої і не любила, коли їй влазили в душу. Саме тому я так мало знав і про неї, і про її родину.
— Гаразд, — сказав я. — Мені не все зрозуміло, але, мабуть, і не потрібно все розуміти… Можу я одне в тебе попросити?
Вона повернулася ледь-ледь у мій бік.
— Тільки не кажи відразу ні, — сказав я з проханням у голосі. — Не можу так відразу отямитися… Надто довго я мріяв, що ми поїдемо до Києва і побродимо там по осінніх алеях… Мріяв багато про що, але тепер це не має значення. Подаруй мені ще цей день, вечір і ніч. Коли вже справді нам треба розлучитися, то давай… розлучимось як друзі.
Це було сказано як у мелодраматичному кіно. Мій язик солодко віщав оці милі, мирні речі, а в глибині моєї істоти, під отією бляшаною сорочкою, заморожений і через це й сам холодний, жив притлумлений звір. Він ще тільки прокидався, ще тільки розплющував очі, але я уже зримо відчув його присутність. Ще не знав, що вчинить той звір і на які діяння мене штовхне, та саме він велів мені сказати ті мелодраматичні слова; зрештою, це й була ота соломинка, за яку, єдину, міг я ухопитися. Жінки, в принципі, жалісливі, їхня жорстокість буває вражаюча, але виникає вона часто від того, що вони не вміють поділити своєї жалісливості та узгодити її зі своєю елементарною, жіночою практичністю. Правда, я тоді ще не був такий мудрий, щоб це розуміти, але зіграти на її здатності до жалісливості по-чоловічому хотів.
— Не знаю, — мовила вона, — чи я зможу.
— Давай спробуємо, — сказав я.
Вона йшла побіч мене мовчки. І це вже була моя перемога, принаймні не сказала «ні», а раз так, я був на вивіреному шляху. Хай там що, але одного досяг напевне: мандрівку до Києва ми таки відбудемо.
У цей час ми й вишли на Житомирське шосе. Справді, в цьому місці була автобусна зупинка, яка звалася «Проліски». Хилило вже на вечір, в мене гули ноги, адже я пройшов не менше двадцяти кілометрів, не мав сьогодні в роті ані ріски, одежа на мені хоч і підсохла, але ще була вогка, тіло хоч перестало тремтіти, але було зціплене від холоду й розпачу; ні, в такому стані мені й справді не можна було лишатися самому. Тамара, здається, це відчула також, бо вперше ковзнула по мені поглядом.
— Ти хоч сьогодні щось їв? — спитала.
— Ні, — мовив я задерикувато, бо першу шпарину в її холодній неприступності було пробито. — І яке це має значення?
Тоді вона вийняла з сумки бутерброд — був то хліб, перекладений салом.
— Давай переїмо…
Але ми встигли тільки відкусити по шматку, коли приїхав автобус. Був напівпорожній, і ми, завалившись на сидіння, закінчили бутерброда. Я відчув біля себе теплу Тамарину ногу, і від неї вперше за сьогодні потекло в мене тепло.
— Ти холодний, — мовила вона.
— Змок, — відповів, відчуваючи, що тіло терпне й розслаблюється. — Цілий ранок ішов дощ і я в ньому.
Однак я, здається, пересолив при натиску на її жалісливість. Вона раптом відсунулася від мене і знову поринула в чорну прірву меланхолії чи, може, відчуження.
Проте я тримав випущену ниточку і не збирався її покидати. Присунувся ближче до неї і знову відчув тепло.
Автобус мчав рівною дорогою, на узбіччях відчайно палало жовте й червоне листя, поля поволі наповнювалися драглистими сутінками, і я пізнав раптом дивну суголосність себе й сьогоднішньої погоди, себе й цих драглистих сутінків; побіч мене сиділа нещодавно моя дівчина, та це не була вона — був то манекен, статуя, тепло від неї поступово зникало, і холодом я наливався. Хтось неймовірний, очевидно, той чорт із моїх снів, учинив пакість: вийняв із тіла моєї дівчини її тепле єство, рідне мені й дороге, а всадив туди кавалок криги. Мені здалося, що він сидить на відкидному сидінні біля шофера, і скалить червоні зуби, і світить великими очима, в яких відбивається морочне місячне світло, і це світло просвічує малі срібні ріжки в нього на голові. І мені раптом захотілося зникнути зі світу, розчинитися в цей сутінок чи туман, злитися з ним, напитися багрянцю з осінніх пожеж і п’яним вернутись у ті безмежні поля з кущистими острівцями. Вже знав, хто ті людинята, які висипали були з них і кинулися ловити мене (сцена також зі сну), — це була темрява, розкладена на певні сполучення, розділена на всіх нас — кожній істоті по кавалку. А коли в людини трапляються нещастя, пропорції зміщаються — на неї суне ліс темрявних істот, і не завжди віднаходиться сила їх перемогти. Це і є запорукою нашої смертності — бідні ми всі, бідні.