Наталя не ввійшла — влетіла в кабінет криміналістики. Її била пропасниця. Кравчук і Винник кинулися до неї.
— Наталю Сергіївно, що трапилось?
— Наталю, що таке?
Наталя сіла на стілець, затулила обличчя руками.
— Де Анісімова? — спитав Кравчук.
— У кабінеті Лежнєва з конвоїрами.
— Та поясни, в чому річ?
Але Наталя нічого не могла пояснити — слова Анісімової так глибоко вразили її, що вона ще не могла збагнути страхітливість інсинуації, до якої вдалися злочинці. Наталя аніскілечки не повірила Анісімовій — просто не могла повірити. Вона зрозуміла тільки одне: Анісімова щось знає про її батька, знає і намагається шантажувати. Але про це не можна нікому казати: ні Володі Кравчукові, ні тим більше Лежнєву. Це не тільки її, Наталина, таємниця, не тільки її, Наталин, біль; це таємниця і біль її мами. Ні, про це нікому!.. Вона сама в усьому розбереться.
Кравчук і Винник, одійшовши вбік, про щось пошепки розмовляють. До Наталі долинають уривки фраз.
— Треба їй сказати…
— Але ж Лежнєв…
— Я беру на себе, — каже Винник. — Це наша справа, і я за неї відповідаю.
Винник і Кравчук підходять до неї разом.
— Наталю, — обережно торкаючи її за плече, звертається Винник, — Анісімова казала щось про Савицького?.. Ми так і думали. Це не що інше як провокація. Вони скористалися з певних моментів, яких зараз не торкатимемось, і намагалися подати нам Савицького як Шефа. Тонко було задумано — нічого не скажеш. Але й ми не сиділи склавши руки. Лежнєв з товаришами цілий тиждень вивчали все, зв’язане з Савицьким — не тільки тебе збивали вони на цей слід. Твердо поки що можна сказати одне: Савицький — не Шеф і до вбивства Щербак ніякого відношення не має.
Наталя кивнула головою, чи то погоджуючись із ними, чи то дякуючи за відвертість. Вона подумала, що Винник і Кравчук хороші товариші: побачивши, в якому вона стані, пішли на те, на що, відверто кажучи, не мали права: без дозволу Лежнєва розповіли їй про ще незакінчену, очевидно, секретну справу. Розповіли тому, що знали — Савицький їй не чужий. Але вони не знали іншого… Хоча про це інше вони й не повинні знати. Може, потім, коли все з’ясується… А тепер — нікому!
— І все-таки треба, щоб його впізнала Пєтухова, — зібравшись з думками, сказала Наталя.
Винник стримано всміхнувся, а Кравчук зареготав:
— Наталко, ти мені нагадуєш анекдот з філософом, який запізнився на поїзд. — І, переставши сміятися, додав — Ще два дні тому твоя Сільва розмовляла з Савицьким, я і Лежнєв були присутні.
— А ви не спитали її, чи схожий він на Шефа? — несамохіть вирвалось у Наталі.
Винник і Кравчук, самі того не знаючи, нагадали їй про те, що поєдинок триває, що веде його не тільки слідчий Супрун і що, нарешті, цей слідчий не має права виходити з бою, хоч би як важко йому довелося.
— Наталко, ти, здається, вважаєш нас за хлопчаків, — образився Кравчук. — Пєтухова каже, Савицький і Шеф трохи схожі. Але Шеф старший за Костю, вужчий у плечах, а крім того, Савицький значно цікавіший. Зваж, Пєтухова сказала це сама. І їй можна повірити: в чому, в чому, а в чоловіках вона розбирається.
— Не патякай, Володю, — кволо всміхнулася Наталя.
Час передишки минав, треба збиратися з силами — чи вистачить їх? — допит буде продовжено.
До кабінету Лежнєва входять усі втрьох. Анісімова зустрічає Наталю вивчаючим поглядом, але Супрун витримує його. Кравчук підступає до письмового столу, заглядає в шухляду.
— Десь у Лежнева мають бути сигарети, — ні до кого не звертаючись, каже він. — Ага, ось вони.
Він удає, що дістає з шухляди, а насправді — спритно виймає з кишені пачку сигарет «Мир» і закурює.
— Куріть уже й ви, Анісімова, — дозволяє Наталя, дістаючи з шухляди другу пачку сигарет.
Анісімова бере сигарети, просить у Кравчука сірник. Те, що пачка розпечатана, здається, не бентежить її, вона не звернула на це уваги. Та це тільки здається. Сигарети Анісімова поклала перед собою — отже, не сумнівається, що це та сама пачка, яку їй намагалися передати в коридорі. Сидить спокійно, мабуть, аж надто спокійно, з насолодою затягується димом. На Наталині слова: «Продовжимо нашу розмову, Дарино Федорівно?» — реагує не одразу. Тільки тоді, коли Наталя повторює цю фразу, Анісімова ледь помітно здригається, а потім, примружившись, дивиться на Супрун.
— Я вам усе сказала, — після деякої паузи каже вона.
Цю паузу, ледь помітну заминку перед тим і підкреслено байдужий тон треба поставити в один ряд з розпечатаною пачкою сигарет — обвинувачувана вирішувала, що їй робити.