— Спасибі, Ірино Дмитрівно, — сказав він. — Ви зробили мені велику послугу. Ще кілька років тому у нього був пристойний чуб, та й живота такого не було. Потовстів, розплився…
— Хто він? — не втрималася, щоб не спитати, Ірина Дмитрівна.
Фріснер неквапливо закурив сигарету, помовчав трохи і нарешті сказав:
— Вельми цікавий тип. Американець німецького походження, що живе в Анкарі. Колись — фальшивомонетник міжнародного класу, авантюрист, торговець живим товаром. Тепер, якщо не помиляюся, займається більш легальним бізнесом. А втім, навіть за законами третього рейху його можна повісити.
— Ви хочете арештувати його? — спитала Ірина Дмитрівна.
— Такого бажання не маю. Та коли б воно і виникло, я навряд чи зміг би його здійснити. Пан Трібо — певна річ, це не справжнє його прізвище — орудує під егідою турецького червоного Півмісяця. Є в нього й кореспондентський мандат. Його явно профашистські статті нерідко з’являються в газетах нейтральних країн. У нього широкі зв’язки в ділових і фінансових колах усіх частин світу. Німецький посол в Туреччині фон Папен вважає його своїм другом і не задумуючись видає будь-які візи. Так що голими руками його не візьмеш.
— А навіщо його брати?
— Цей сміхотливий пан вивозить у Туреччину не тільки дівчат, яких перепродує потім у будинки розпусти, — я підозрюю, що через нього в деякі іноземні банки пливе частина награбованих у Радянському Союзі коштовностей, золота, валюти. У нього є документи за вельми високими підписами, які звільняють його багаж од митного і поліційного оглядів.
— Він цікавить вас як представника імперського управління безпеки? — спитала Ірина Дмитрівна.
— Не тільки. Трібо та його компанії треба перешкодити вивезти з Союзу те, що вони хочуть вивезти цього разу.
— А що вони хочуть вивезти? — поцікавилась Ірина Дмитрівна.
Фріснер усміхнувся і несміливо торкнувся її руни.
— Не можна задавати так багато запитань.
— Вибачте, — спаленіла Ірина Дмитрівна, не помічаючи того, що рука Фріснера лежить на її руці.
— Давайте вип’ємо на брудершафт, — несподівано запропонував він. — Я хочу називати вас Ірою.
— Будь ласка, називайте, — одвела очі Ірина Дмитрівна. — Адже ви штурмбанфюрер, а я не більше як розконвойована військовополонена.
Вона не різко, але рішуче забрала руку. Фріснер знітився. Це було майже неймовірно: таким його Ірина Дмитрівна ще не бачила ніколи. А втім, його збентеження швидко минуло.
— Нас помітили, — сказав він, одразу прибираючи поважного вигляду.
Ірина Дмитрівна озирнулася. До них поспішала фрау Рененкампф у військовому костюмі з погонами капітана вермахту.
— Доброго здоров’я, Оскаре, — звернулася вона по-російському і подала Фріснерові руку, — у тебе чудовий вигляд. Як здоров’я?
— Спасибі, добре.
— Я збиралася провідати тебе, та, признатись, не наважилася. Знаю, ти сердишся на мене, хоч не розумію, за що.
Ірину Дмитрівну вона ігнорувала, і Фріснера, мабуть, це зачепило за живе.
— Хоча б за те, що ти не поважаєш моїх знайомих.
— Ах, Ірочко, пробачте, — фрау Рененкампф повернулася до Ірини Дмитрівни. — Я не хотіла вас образити. Мені все ще здається, що ви тут у замку… працюєте.
Вона зумисне зробила паузу, але ще до цієї паузи Ірина Дмитрівна зблідла — фрау Рененкампф намагалась її принизити.
— А що, пан Трібо у вас часто буває? — здавалося, не звернувши уваги на вибрик начальниці санаторію, спитав Фріснер.
Фрау Рененкампф розгубилась.
— Який пан Трібо? — звела вона брови. Ірина Дмитрівна зрозуміла — Рененкампф брехатиме.
— Той, що сидить унизу, — кивнув за бар’єр Фріснер. — Он там, у ніші. Ти до нього нещодавно підходила, і він навіть поцілував тобі руку.
— Ах, пан Трібо!
— Так, пан Трібо, твій партнер по картах, — усміхнувся Фріснер.
— Тобі й це відомо? — одразу змінивши тон, розгублено спитала фрау Рененкампф.
— І не тільки це, — сказав Фріснер, дивлячись їй прямо в очі.
Фрау Рененкампф сіла на вільний стілець. Її яскраво нафарбовані губи кілька разів відкрилися, ніби вона хотіла і не могла щось сказати.
— Оскаре, нам треба побалакати наодинці, — нарешті мовила вона.
Ірина Дмитрівна підвелася.
— Ірино, сядьте, — звелів Фріснер. — Фрау Ада, незважаючи на аристократичне походження, погано вихована. Та чого можна чекати від жінки, яка перетворила свій родовий замок на будинок розпусти, картярський дім і явочну міжнародної чорної біржі.
— Як ти смієш! — не крикнула — просичала фрау Рененкампф. — Не забувай, що я такий же офіцер, як і ти.