Савицький зустрів її вивчаючим поглядом.
— Тобі не буде жарко в цьому костюмі? — спитав він.
— Ні, — відказала Наталя. — Збирається на дощ.
Вона зняла з вішалки й перекинула через руку легкий плащ.
— Я підвезу, — запропонував Савицький.
Наталя завагалась, потім згодилася!
— Підвези.
Вирішила схитрувати — попросила їхати на Московську. Вона знала на Московській прохідний двір, через який можна було вийти прямо до міського парку.
Неподалік од цього двору вийшла з машини, махнула Савицькому.
— До завтра.
Перш ніж увійти в двір, озирнулася. Блакитна «Волга» рушила з місця. Наталя югнула в під’їзд…
Якби вона озирнулася ще раз, то побачила б, що, від’їхавши кілька метрів, «Волга» зупинилася, Савицький вийшов, замкнув машину і побіг до того ж під’їзду, в якому зникла Наталя…
Літне кафе містилося в кінці міського парку поруч з Київським шосе. Столики стояли на відкритій веранді під деревами. Відвідувачів було мало — не працювала кухня. Наталя сіла в кутку спиною до дощаної стіни так, щоб бачити всю веранду і почала гортати досить скромне меню. Замовила морозиво, воду й одразу розрахувалася.
До умовленого часу лишалося ще п’ять хвилин, коли до столика підійшов хлопець у квітчастій сорочці на випуск і франтівських захисних окулярах, які затуляли мало не половину обличчя.
— Можна? — спитав він, беручись за бильце стільця.
— Ні, — сказала Наталя. — Я жду товаришів.
Хлопець усміхнувся:
— Ви ждете мене, Наталю Сергіївно!
І, вже не питаючи дозволу, сів поруч, узяв меню. Хоч як готувалася Наталя до цієї зустрічі, відбулася вона все-таки несподівано. Хлопець зосереджено вивчав меню. Наталя крадькома стежила за ним. Здавалося, вона десь бачила це обличчя, хоча великі темні окуляри заважали роздивитися його як слід. Та ось він одклав меню, підвів голову. Світло пробилося крізь димчасті скельця окулярів, і вона нарешті побачила його очі. «Джон! — упізнала. — Джон Палій!» Наталя схилилася до розетки з морозивом, щоб упоратися з хвилюванням.
Треба зібратися з думками. Поява Джона міняє плани. Треба відкинути все особисте, емоційне — все те, що привело її сюди. Розумно чи по-дурному вона вчинила, не попередивши товаришів про це «побачення», — думати пізно. Розкаюватися, виправдуватись чи шкодувати за свою легковажність вона буде потім, а тепер треба думати тільки про одне — як бути? Перед нею сидить злочинець. Вона повинна, зобов’язана його затримати. Практично зробити це неважко — вона озброєна, до того ж поблизу е люди, можна покликати на допомогу. Та чи треба зараз затримувати Палія? Сам по собі він не багато вартий. Хтось досвідченіший і небезпечніший стоїть за ним. Можливо, цей «хтось» десь поруч, стежить за ними. Ні, зараз не можна затримувати Джона. Але й дозволити йому вислизнути вона теж не має права. Що ж робити?
Наталя не одразу знайшла відповідь на це запитання.
— Що будемо пити? — розв’язно спитав Палій.
— Я — ситро.
— Ви непитуща? — усміхнувся він.
— Так.
— Виходить, і не п’єте, і не курите?
— Не п’ю і не курю.
— А як відносно третього гріха?
— Я зараз дам тобі в пику, — пообіцяла Наталя.
— Фі, як негарно: незнайомому мужчині сказати «ти», — знову посміхнувся він.
— Ну от що, Палій, — сказала Наталя, — коли ти прийшов, щоб спокушати мене, можеш забиратися геть.
Розв’язність миттю злетіла з нього.
— Ви мене знаєте?
— Знаю. Адже й ти мене знаєш.
— Коли ви приходили в інститут, я не думав, що ви Супрун.
— А потім тобі описали мене, — усміхнулася Наталя. — Чи, може, фото показали?
— Не треба, Наталю Сергіївно, на бога брати. Негарно. Ми не у вашому кабінеті. Та якщо ви цікавитесь фотографіями — подивіться в меню. Там лежить дуже цікавий знімок.
Наталя взяла меню, розгорнула й побачила фото розміром дев’ять на дванадцять. На ньому було двоє: молода жінка в накинутому наопашку легенькому пальті і чоловік років двадцяти семи-тридцяти в гестапівській формі. Вони стояли біля ганочка якогось дерев’яного будинку. І хоча гілка куща, що ріс поблизу, перекреслювала весь передній план, їхні обличчя було видно досить виразно. Схоже, що їх фотографували потай за допомогою телеоб’єктива. Жінка, очевидно, щойно збігла з ганочка: під накинутим на плечі пальтом було видно домашній халатик. Маленька, тендітна, вона стояла перед кремезним гестапівцем, підвівши голову, і щасливо всміхалася. Чоловік бережно тримав її за плечі і теж усміхався.