— Скумекала, — мовила Наталя, насилу втримуючись від спокуси вибити з його рук ножа. Та цього не можна було робити: у квартирі, певно, не тільки Палій. Наталя позадкувала, притиснулася до стіни.
— Іди в кімнату! — звелів Палій.
У великій кімнаті з високою ліпною стелею і вікнами, закритими важкими старомодними віконницями, горіло електричне світло. Меблів майже не було — посередині стояв незграбний, побитий шашелями стіл, три стільці з різьбленими спинками; до однієї стіни було присунуто допотопний комод з багатьма шухлядами, біля другої стояла кушетка, вкрита потертим килимом. Наталя на око прикинула товщину стін, масивність дверей, віконниць і подумала, що кликати на допомогу — марна річ. Сусіди не почують. Перехожі на вулиці теж. І хоча вона не збиралася кликати на допомогу, їй стало тоскно.
Палій кинув на стіл фотографію — милуйся, мовляв, — і вийшов. Майже одразу ж до кімнати зайшов бритоголовий сухорлявий чоловік років сорока п’яти. У нього була м’яка котяча хода. Наталя навіть не почула, як він увійшов.
— Доброго здоров’я, Наталю Сергіївно, — чемно привітався він. — Я — Шеф. Чули про такого?
— Так, — по-справжньому розгубилася Наталя.
— Здивовані? Розумію. Ви гадали, що під цією кличкою криється Савицький. Але ви помилялися. Шеф — це я… Дивитесь на мою лисину і дивуєтесь — де ж сивий чуб? Поголив. Літо, знаєте, спека. До того ж це зміцнює коріння волосся. А ви сідайте, сідайте, прошу.
Він говорив серйозно, на його обличчі не було й тіні усмішки. Це насторожувало і водночас збивало з пантелику. Наталя промимрила щось невиразне, відсунула найближчий стілець, сіла.
— А плащик дайте сюди, — сказав Шеф.
Наталя віддала плащ. Шеф вийшов з ним у передпокій. Наталі почулося, що він з кимось розмовляв. Вона напружила слух, але розібрала тільки кінець фрази.
— …дрейфить так, що коліна тремтять.
Голос належав Палієві. Наталя мимоволі обмацала під курткою рукоятку пістолета і всміхнулася. Та коли повернувся Шеф, знову опустила голову.
— Ви здивувалися, коли я назвав себе? — сідаючи напроти і підсовуючи до Наталі вигадливу сигаретницю, сказав він. — Я це зробив не для того, щоб приголомшити вас. Просто дотримуюся правила, у якому сказано, що найвитонченіша хитрість — це відвертість.
— Що вам треба? — спитала Наталя.
— Ви неправильно поставили запитання. Спитайте краще, що я хочу за негатив цього фото. — Шеф узяв із столу знімок. — Коли вас цікавить пов’язана з ним історія, я можу розповісти.
— Не треба, — сказала Наталя.
— Ви маєте слушність, — кивнув Шеф. — Фото свідчить само за себе.
— Що ви хочете за негатив?
— Небагато: відповіді на кілька запитань.
— Запитуйте.
— Що ви знайшли в підвалі під руїнами каплиці?
— Мертвого Пашку-Трактора і ніж, яким його вбили.
— Ще що?
Наталя вагалася: сказати про знайдену косинку і тайник? Вирішила сказати про косинку — цікаво, як він реагуватиме.
— Косинку.
— Яку?
— Ганни Щербак.
— Косинку, — повторив Шеф і потягнувся по сигарету. — Ви певні, що то косинка Ганни Щербак?
— Ганнин чоловік упізнав косинку.
Шеф закурив, підвівся, пройшовся по кімнаті. Потім вийняв з шухляди комода фотоплівку, підійшов до столу, кинув поряд з фотографією.
— Після того як ми закінчимо розмову, робіть з цим усе що завгодно. Можете навіть спалити тут на столі. Ось сірники. — Він якусь мить помовчав, потім вийняв з кишені і поклав перед Наталею пачку грошей. — А це раджу не палити, а взяти.
— Навіщо? — здивувалася Наталя.
— З цього приводу є різні думки. Більшість людей ставляться до грошей як до засобу мати певні блага: новий костюм, пальта, телевізор. Я не звинувачую таких людей у тому, що їм бракує фантазії. Вони просто не знають, що таке гроші, — ті суми, якими вони оперують у мріях, можна не брати до уваги — це дрібниці, про них не варто й говорити. Але я зустрічав людей, які знали ціну грошам і вміли їх здобувати. Проте й вони по-різному дивилися на цей всеосяжний еквівалент. Одних охоплювала жадібність, других острах, третіх скнарість. І ті, і другі, і треті, як правило, ховали гроші під мостини, зашивали в матраци, а самі ходили в латаних штанях і намагалися проїхати «зайцем» у трамваї. Правда, серед них трапляються й такі, які час од часу кидаються в гульбища, пиятики. Та це привертає увагу, не кажучи вже про те, що надмірна пиятика шкодить здоров’ю… Треба вміти витрачати гроші, Наталю Сергіївно. Це свого роду мистецтво. Тільки той, хто володіє ним, пізнає силу грошей… Приклад? Будь ласка! Візьміть Джона. Якби півроку тому я підійшов до нього на вулиці і запропонував тисячу карбованців за те, щоб заманив вас сюди, він у найкращому разі відмовився б або ж побіг би у міліцію. А тепер я витратив на нього менше тисячі, і він привів вас, погрожував ножем. Я накажу йому, і він поб’є вас, навіть заріже… Ось що роблять гроші, коли знаєш, як з ними поводитись.