Промови, траурна музика, від якої щеміло серце, і весь сумовитий обряд похорону, здавалося, проходили повз Наталину свідомість як щось нереальне, примарне. У голові не вкладалося, що Кості Савицького нема. Та її вже охопило відчуття непоправного — такого, перед яким відступають усі дріб’язки життя, хвилювання, страх, образи.
Коли вийшли з кладовища, Наталі запропонували сісти в машину, але вона відмовилася — пішла пішки. З нею йшли Володя і Ляля Кравчуки, потім їх наздогнав Лежнєв. Згодом Кравчуки відстали, Лежнєв узяв Наталю під руку.
— Вукалович і компанія, використовували його машину не випадково, — неждано мовив він. — Ще в травні Пашка-Трактор запропонував йому за невелику плату орендувати гараж у місті. Запропонував з певним розрахунком і, звісно, не з власної ініціативи. Доти Савицький, як ви, певно, знаєте, тримав машину за містом і Пашчина пропозиція влаштовувала його. Він знав Пашку як механіка, котрий не раз ремонтував його «Волгу», і нічого не підозрював.
— А потім?
— Потім він здогадався, що Пашка їздить на його машині. Та, на жаль, злочини вже було вчинено. Жертвою одного з них став сам Пашка.
— А згодом і господар машини, — сказала Наталя.
— Я попереджав, щоб він не втручався, спеціально Кравчука до нього приставив. А бач, як сталося… — журно зітхнув Лежнєв.
— Я підвела вас, — сказала Наталя. — Шефа ви розшукали без моєї допомоги, стежили за ним, а я… — вона махнула рукою.
— Не треба про це. Оперативна ситуація останнім часом склалася так, що сам дідько заплутався б.
Вони пройшли ще трохи, і Наталя спитала:
— Кравчук розповідав вам про допит, який учинив мені цей Шеф-Вукалович?
— З ваших слів. Із самим Вукаловичем я не розмовляв. Ще встигну. Правда, на його відвертість не дуже розраховую.
— Фототеку знайшли?
— У Вукаловича її не було.
— Ви певні? — усумнилася Наталя.
— Певен. Вукалович, при всьому його інтелектуальному позерстві, навряд чи зміг би обдумати і здійснити такий масштабний злочин. Убивця, садист, провокатор — він за своєю суттю досить примітивний. Крім чорнової роботи, його вистачало хіба що на те, щоб рядитися під Савицького та залякувати таких покидьків, як Чухно і Палій. До того ж він не тутешній, жив напівлегально, а той, хто керував цією справою, довгі роки сидів у Сосновському чи принаймні час од часу приїздив сюди.
— Кого ви підозрюєте?
— «Привида», — стримано мовив Лежнєв.
Наталя не допитувалася, — Лежнєв надто відверто ухилився од відповіді. І вона спитала про своє особисте:
— Вам передали фотографію Фріснера і… — Наталя проковтнула клубок, який застряг у горлі, —… І моєї мами?
— Так, — кивнув Лежнєв, — фотографію і негатив. Коли Кравчук розповів, що воли намагалися шантажувати вас цією фотографією, я, чесно кажучи, отетерів. Для мене це була несподіванка. Хоча при першій зустрічі з вами мені здалося, що ви схожі на Фріснера. Та потім я якось забув про це. А може, просто не міг припустити, що ви…
— Донька Фріснера? — перебила його Наталя.
— Донька Ірини і Оскара.
— Ви його знали?
— Він був моїм товаришем.
Наталя зупинилася, провела рукою по обличчю, потім гірко всміхнулася.
— Я й забула, що він з місцевих. Якщо не помиляюся, навіть учився в одній школі з Бадюком і Куліничем.
— Вони були друзями дитинства. Я зустрівся з ним значно пізніше — в сорок третьому.
Наталя знову зупинилася.
— Вибачте, Василю Тимофійовичу, але, мабуть, я недочула… Ви сказали, що він був вашим товаришем?
— Так.
— Ви кажете про штурмбанфюрера Фріснера?!
Лежнєв здивовано глянув на неї.
— Я кажу про радянського розвідника Оскара Фріснера — вашого батька. Невже мама нічого не розповідала вам?
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ
Велика стрілка настінного годинника в кабінеті криміналістики встигла двічі обійти циферблат, а Лежнєв усе розповідав. Власне, це була не просто розповідь — спогади очевидця. Багато чого з того, про що він говорив, будило не тільки його пам’ять, але й почуття. Мабуть, саме тому він раз по раз забігав наперед, робив відступи.
— Я вважав, що Оскар поводиться необачно… У двадцять вісім років здається, що тебе вже навчило життя. Та тільки в зрілому віці починаєш розуміти, що будь-який індивідуальний досвід — обмежений. Що б ти не бачив, через що б не пройшов — не вважай, що бачив, а тим більше зрозумів усе. А як часто люди, покладаючись тільки на свій власний досвід, намагаються судити інших. «Ти зробив це не так, як я, вчинив інакше — значить, вчинив неправильно». Така філософія тепер мене дратує…