— Ні, не помилка, — сказав Лежнєв. — Залиште листа мені.
Тільки-но Кравчук пішов, Лежнєв замовив телефонну розмову з Москвою. Чекаючи дзвінка, вийшов на балкон покурити. Поки дали Москву, викурив не одну ситарету. Та ось нарешті Москва відповіла. Почувши в трубці знайомий голос, Лежнєв не привітавшись спитав:
— Де Кіра?.. Питаю тому, що треба… Куди поїхала?… — Він узяв конверт, ще раз подивився на поштовий штемпель. — Зрозуміло. Ти розповів їй про Костю?.. Звісно, хвилюватися їй тепер не можна… Який у неї тиск?.. Нічого, в санаторії підлікують. Їй треба кидати цю скажену роботу… Ну, а тебе коли ждати?.. Ти, як завжди, приїздиш у свинячий голос… Ага, ось іще що: які в Кіри духи? Ну, духи — парфуми, розумієш?.. Не знаєш? Я так і думав… Ага, на восьме березня «Красную Москву» даруєш! Але ж тепер серпень… Ну, гаразд. На добраніч. Вибач, що розбудив.
Роздягаючись, Лежнєв ще перебував у полоні своїх думок, а в такі хвилини він був неуважний — піджак повісив на один стілець, сорочку — на другий і тільки краватку сховав у простору готельну шафу. А потім, чомусь усміхнувшись, підійшов до спальної тумбочки, дістав із шухляди і поставив сторчма поряд з нічною лампою розпечатану пачку сигарет «Мир».
Уже лежачи в ліжку, знову закурив, тільки не «Мир», а свою незмінну «Аврору»…
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТИЙ
У середу в обласній газеті було надруковано нарис Бадюка і Євгена Горіна про Савицького. Нарис був теплий: у ньому розповідалося про бойове минуле Костянтина Михайловича, про його останній подвиг. Але найбільше було сказано про людину, лікаря, педагога, незмінно принципового в основному — у своєму ставленні до людей, суспільства, до свого громадянського і партійного обов’язку.
А в п’ятницю Наталя вийшла на роботу — кінчилася її сумна відпустка…
Вона здивувалася, заставши в кабінеті криміналістики Олександра Юхимовича Трача. Він сидів за Наталиним столом і розмовляв із Сільвою Пєтуховою. Побачивши Наталю, Сільва схопилася, підбігла до неї, рвучко потиснула руку.
— Ой Наталю Сергіївно, як я вам співчуваю! Я, коли дізналася, цілу ніч плакала — так за вас переживала. На похороні хотіла до вас підійти, та не наважилася.
— Спасибі, Сільво, — мовила Наталя і запитально глянула на Трача.
— Ось нарешті об’єднали мою справу з вашою, і мене в придачу дали, — знічено, як здалося їй, мовив Трач. — Сідайте, Наталю Сергіївно. Тільки оформлю Пєтуховій направлення і побалакаємо.
— Куди направлення? — поцікавилася Наталя.
— На хімфармзавод, — сказала Сільва. — Олександр Юхимович влаштовує мене туди на роботу.
— Правильно, — сказала Наталя. — Тобі нема чого в перукарні робити. А як з навчанням? Повернешся в інститут?
— Повернуся, — кивнула Сільва. — Мені листа з вечірнього відділення надіслали: пропонують знову на перший курс, але вже без вступних — торішні зарахують.
— Виходить, усе гаразд, — сказала Наталя.
— До цього ще далеко, — зітхнула Сільва. — Знаю, поглядатимуть на мене скоса, шептатимуться за спиною. Та мені байдуже!
— Що значить «байдуже»? — строго спитав Трач. — Поводься так, щоб не шепталися. Пошепчуться й перестануть.
— Олександре Юхимовичу, слово честі, я тепер так поводитимуся, що жоден хлопець і близько не підійде. Ніколи не підійде.
— І заміж не вийдеш? — усміхнувся Трач.
— Не вийду! Після всього, що було, мені навіть думати про це гидко.
— Скалічили дівчині життя, — зітхнув Трач, коли Пєтухова вийшла.
— Їй треба кудись виїхати.
— Од себе не втечеш.
— Дарма, з часом заспокоїться. Зате наука буде, — впевнено сказала Наталя.
— Страшна це наука, — похитав головою Трач. — Ти що ж, гадаєш, вона так, заради красного слівця сказала, що тепер їй противно про хлопців думати?
— Досить їй про них думати! Хай про інше подумає.
— Навіть ти не розумієш! — обурився Трач. — Наші бабусі в шістнадцять років заміж виходили. А їй уже дев’ятнадцять. Ось ти про навчання в неї спитала. Вчитися вона буде — здібності є, і працюватиме — не ледащо. А чи зможе вона після того, що було, любити, вийти заміж, створити сім’ю? Вона тепер на чоловіків як на тварюк дивиться і вважає цей погляд єдино правильним. Знаєш, що вона перед твоїм приходом сказала? «Це брехня, що в книжках про любов пишуть. Усе до одного зводиться».
— А який інший висновок вона могла зробити із свого досвіду? — уже не зовсім упевнено відказала Наталя.
— Досвід, — усміхнувся Трач. — У тому-то й біда, що це питання у нас тільки на власному досвіді можна збагнути. А досвід — це таке: кому як поталанить. Пишуть і говорять про духовне єднання, про поезію, романтику кохання. А джони і шефи дівчат іноді вчать іншого. Без будь-якої романтики, зате з горілкою і мордобоєм. Така «наука» наче обухом по голові б’є — одні взагалі з гальм зриваються, в інших атрофія почуттів настає. Додай сюди ще несформований характер, усвідомлення свого падіння, побоювання розголосу, страх перед можливими наслідками. От тобі й матеріал, з якого така Анісімова-Рененкампф може що завгодно виліпить: проститутку, шантажистку, наводчицю…