— У Чехословаччину, — задоволено всміхнувся Пославський.
— Бажаю добре провести час, — сказала Наталя. — Щасливої дороги.
Вона почала шукати очима Нетребу, але хтось із туристів знов одвернув її увагу — привітався. Наталя навіть не розгледіла, хто то був.
— У вас багато знайомих, — сказав Лежнєв.
— Не так уже й багато, — почала вона, та нараз у неї на шиї повисла Аллочка Заремба.
— Наталко! Що ти тут робиш? А я лечу в Чехословаччину. В останню мить усе перекрутилося: збиралася в Польщу, та ось спокусили Чехословаччиною. Там, кажуть, теж здорово!
На Аллочці була модна блузка з мереживами і не менш модні спідниця й туфлі. Все це не гармоніювало з потертою старенькою валізою, яку вона тримала в руках.
— Оце увесь твій багаж? — спитала Наталя.
— Не сміши мене, — пирхнула Аллочка. — Це саквояж мого попутника і кавалера.
Із-за колони вийшов Ігор Семенович Бадюк з величезним чемоданом і дорожною жіночою сумкою.
— Аллочко, ви, певно, з собою пудові гантелі везете? — спитав він, ставлячи здоровенного чемодана на підлогу. — Бачу, дорого мені обійдеться моя галантність. О Наталю Сергіївно!
Він потиснув Наталі руку і тільки тоді помітив Лежнева.
— Василю Тимофійовичу, і ви тут! Доброго здоров’я. Куди це ви зібралися? Чи не їдете, бува?
— Ні, — сказав Лежнєв, — проводжаю невловиму людину.
— Якщо вона невловима, то як же можна її проводжати? — всміхнувся Бадюк.
— Та якось уже постараємось, — так само весело відповів Лежнєв.
— А я вирішив у Чехословаччину з’їздити, — сказав Бадюк. — Торік побував у Болгарії на Золотих пісках, а позаторік — на румунському Чорномор’ї, а тепер хочу по чеських Татрах полазити.
В цю мить Наталя знову побачила Нетребу. Він стояв неподалік од аптечного кіоска. Та ось він озирнувся, очевидно, когось шукаючи, помітив Наталю й одвів очі. Попрощавшись із Аллочкою та Бадюком, Наталя показала Лежнєву на Нетребу.
— Що ж, підійдемо, — подумавши, сказав Лежнєв. — Побажаємо і йому щасливої дороги. Ми з ним давні знайомі, — ще в сорок третьому я його в одній партизанській справі допитував. Та, по-моєму, він на мене не ображається. Або вдає, що не ображається. Нещодавно зустрілися — цілуватися кинувся.
Подружжя Нетреб вони знайшли в залі чекання. Побачивши Наталю, Тамара Ільківна спаленіла, одвернулась. Але її чоловік устав, ввічливо привітався з Наталею, міцно потис руку Лежнєву. Тамара Ільківна також подала Лежнєву руку.
— Ви так і не зайшли до нас, — сказала вона. — А ми вас ждали.
— Винен, — сказав Лежнєв. — Закрутився. Куди це ви відлітаєте?
— В Чехословаччину, по туристських путівках, — відповів Нетреба. — Чекаємо митного огляду. Неприємна процедура. Кажуть, декого навіть обшукують. Правда?
— Про це ти краще товаришку Супрун спитай, — не без сарказму сказала Тамара Ільківна. — Вона спеціаліст з обшуків.
І хоча Нетреба одразу ж осадив дружину, Наталя почервоніла. Вона спробувала заспокоїти себе думкою про те, що натяк дружини Нетреби не повинен уразити її, бо хоч той обшук і був холостим пострілом, а все-таки пострілом по ворогу. «Побачимо, як ти заговориш через годину», — подумала Наталя. Щасливої дороги Нетребам вона не побажала — язик не повернувся.
До початку огляду лишалося хвилин двадцять — туристів уже викликали в канцелярію митниці для заповнення декларацій. Лежнєв і Наталя вийшли на площу, стали в затінку. Лежнєв закурив.
— Одного не розумію, — сказала Наталя. — Як у нього піднялася рука на рідну сестру? Поки не було знайдено фототеки, він, я припускаю, міг і не знати, що Ганна Щербак його сестра. Його мобілізували в армію перед війною, коли вона була ще зовсім дівчинкою, а зустрів він уже сорокарічну жінку. Та, переглянувши плівки, він повинен був упізнати Ганну.
— Про кого ви кажете? — спитав Лежнєв.
— Про Нетребу, звісно.
— А ви певні, що він — «Привид»?
— Тобто як? — розгубилася Наталя.
— Нетреба не міг бути «Привидом» з багатьох причин, — сказав Лежнєв, прикурюючи сигарету, що потухла. — Одна з них вас уже збентежила — вбив рідну сестру. Справа навіть не в тому, як у нього піднялася рука на сестру. Але справжній «Привид» чудово знав, хто така Ганна Щербак: він її розшукав, примусив приїхати в Сосновське і шукати тайник. А вбив її не тільки тому, що боявся викриття. З Нетребою Ганна зустрілася випадково, коли він прийшов у плановий відділ фабрики. Було це за два дні до її загибелі.