Здоровило клацнув каблуками:
— Яволь![2]
Хоч як старався Лежнєв, але не міг приховати хвилювання, і Кранц помітив це.
— Ну, ну, не радійте, старший лейтенанте. Якщо вашому другові пощастило втекти, то недалеко…
Вони йшли один за одним по широкій стежці. Попереду клешняв поліцай-провідник. Позаду гордо ступала «чарівна фрейлейн» Ольга, яка, тільки-но Лежнєв уповільнював ходу, із садистською жорстокістю била його носком чобота по щиколотці. Олійник, Терьохін і Манукайтіс ішли поміж конвоїрів. Досі їм не вдалося перекинутися жодним словечком. З драговини на ліс наповзав попелястий туман, і капітанові це не подобалось. Лежнєв намагався зібратися з думками, простежити за ходом подій, що передували висадці групи в Русанівському лісі.
Що ж він знав?
До середини червня 1943 року становище в Сосновському і в Русанівському районах лишалося неясним. Після грудневого розгрому зв'язок із міським підпіллям обірвався, хоча за окремими даними, які надходили із Сосновського, можна було зробити висновок, що підпільники не склали зброї. Ненабагато кращими були справи і на Совиних болотах, куди відступили уцілілі підрозділи партизанів під командуванням Бородатого. Бородатий мав поганеньку рацію, та вряди-годи вона працювала. Однак інформація, що надходила в Центр із Совиних боліт, була не тільки нерегулярна, а часто ще й суперечлива. І, зрештою, щоб уточнити обстановку на місці і допомогти місцевим патріотам, Штаб партизанського руху послав у район Русанівського лісу рейдовий загін на чолі з членом бюро обкому партії Дроботом.
Дробот обрав кружну, безпечнішу дорогу — серединою Русанівського лісу. На час висадки в Лисичанському урочищі групи капітана Архимовича загін Дробота перебував далеченько від цього місця. Ось чому комісар держбезпеки Шкрабатов, зв'язавшись з Архимовичем, рекомендував йому орієнтуватися на загін Бородатого. Що трапилося потім — встановити не змогли. В останній радіограмі, яку передав Архимович, не було нічого, що могло б насторожувати. Однак на наступний радіосеанс він не вийшов. Майже одночасно Штаб партизанського руху втратив зв’язок із загоном Дробота. А через п’ять днів Бородатий повідомив про загибель групи Архимовича в бою з бандою націоналістів. Хоч який несподіваним було це повідомлення, йому повірили — у Штаб партизанського руху не раз надходили сигнали про розбійницькі напади націоналістів у Русанівському і прилеглих районах. Але тепер Лежнєв знав, що повідомлення Бородатого було принаймні неточне — не націоналісти, а переодягнені поліцаї разом з гітлерівцями вбили Архимовича і його товаришів. Певно, Бородатий не перевірив даних, проте не виключено, що він зумисне перекрутив факти. Хто такий Бородатий? Лежнєв знав, що справжнє його прізвище Савицький. Михайло Юзефович Савицький до війни керував Русанівським райземвідділом, і в перші ж дні окупації пішов у партизанський загін «Месник», де невдовзі став командиром взводу зв'язку. Після грудневого розгрому Бородатий очолив нечисленні вцілілі підрозділи загону і повів їх у глибину Совиних боліт. Людина він, подейкували, деспотична, самолюбива, неврівноважена, хоча й мужня. Характерно, що в своєму повідомленні про загибель Архимовича Бородатий недвозначно дорікав Центру за ігнорування місцевої обстановки і мало не вимагав, щоб надалі операції в районі Русанівського лісу погоджували з ним. Тон цієї радіограми був повчально-розв’язний. Так принаймні вважали в Штабі партизанського руху. Проте Шкрабатов мав свою думку.
Про виліт групи Лежнєва Бородатого повідомили заздалегідь…
— Шнель, шнель! — підганяв Кранц.
Лісова стежка помітно ширшала, зате дерева і чагарник обабіч неї густішали, утворюючи подекуди непролазні хащі.
Кранц курив сигарету за сигаретою. Очевидно, він не дуже покладався на конвоїрів-поліцаїв, котрі теж відчували себе в лісових хащах не вельми впевнено — їх лякало будь-яке шарудіння.
Порівнявшись з Лежнєвим, Кранц силувано всміхнувся і сказав:
— Незабаром вийдемо на просіку. Тут уже недалеко…
Він хотів іще щось додати, та його перервав стривожені голос поліцая-провідника.
— Пане капітан! Пане капітан, ідіть-но сюди!
Кранц вихопив пістолет і, різко скомандувавши «Стій!», підбіг до провідника. Обидва схилилися над якимось предметом. Що то був за предмет, Лежнєв не міг розгледіти, бо саме тут стежка круто повертала ліворуч. Оглянувши знахідку, Кранц повернувся і гукнув:
— Фрейлейн, до мене!
Ольга дзигою підскочила до нього, зірвала з плеча автомат.