— П'ятий? — нетерпляче спитала вона, і очі в неї побільшали.
— Мабуть, так, — кивнув Кранц. — На стежці валяється льотний шолом, такий самий, як у цих. Шолом закривавлений. Кров свіжа. Цього Швейка поранено, далеко він не міг утекти. Сліди ведуть у ліс од повороту праворуч.
Ледве дослухавши капітана, Ольга подалася до повороту стежки і зникла в хащах. Кранц пішов за нею. Та раптом з протилежного боку із-за дерев ударила автоматна черга. Кранц і провідник упали. А наступної миті Лежнєв почув за спиною крики, лайку і глухі удари. Інстинктивно відскочивши вбік, він врятував собі життя, бо саме в цю мить один із конвоїрів вистрелив йому в спину. Двоє інших уже не могли стріляти — одного дужим ударом ноги збив Терьохін, на другого навалились Олійник та Манукайтіс. Усе це Лежнєв побачив, озирнувшись назад. Побачив і те, що третій поліцай цілиться в нього з автомата. Лежнєв рвучко присів, і кулі просвистіли в нього над головою. Він хотів кинутися поліцаєві під ноги — із зв'язаними руками іншого не придумаєш, — але зачепився за якусь ламань і впав обличчям у мох. «Тепер каюк!» — майнуло в голові. Та нової черги не було. Один за одним бабахнули три пістолетні постріли, а за кілька секунд Лежнєв відчув, що вірьовка вже не стягує йому руки.
«Невже Бородатий?» — ще встиг подумати Лежнєв і ривком скочив на ноги. За два кроки од нього лежав мертвий конвоїр-поліцай з автоматом, трохи поодаль — другий, а з кущів видно було чоботи третього. Товариші Лежнєва звільнялися від пут, підбирали зброю, ранці. Усі були живі. Але хто це? Невідомий у мокрій, виквацюваній у болото куртці десантника знімав з убитого поліцая ранець, у якому була рація. Ось він випростався, легко закинув ранець за спину, поправив на плечі німецький автомат, одкинув з чола темно-руде пасмо волосся. І хоча дорога була кожна секунда, Лежнєв підбіг до нього, схопив за плечі.
— Оскар! Спасибі…
РОЗДІЛ П’ЯТИЙ
Наступного дня після оперативної наради Наталю знову викликали в прокуратуру області.
У вестибюлі вона віч-на-віч зіткнулася з Дубовим. Хотіла пройти мимо, але той зупинив її:
— Наталю Сергіївно, хвилинку.
Він незручно взяв її під руку — і це само по собі було так несподівано, що Наталя навіть не одсмикнула руки. Відвівши її вбік до ніші ліфта, який не працював, Дубовий опустив руку і голосно зітхнув.
— Я чекав на вас, — спроквола, наче підбираючи слова, почав він. — Давайте поговоримо відверто. Ми не зовсім симпатизуємо одне одному. І все-таки ми люди однієї професії і не повинні виходити за рамки професійної етики.
— А в чому полягає моя неетичність?
— Ви виносите сміття з хати.
— Не розумію, — здивувалася Наталя.
— Не хитруйте, Наталю Сергіївно. Я не такий бовдур, як ви думаєте. Та й тут, у прокуратурі області, теж не дурні сидять. Ваш демарш із звільненням нікого не завів в оману. Хоча це був тонкий хід: спершу накляузничати у високу інстанцію, а потім подати заяву про звільнення.
Наталя витріщила очі.
— Я нікому не кляузничала.
— Перестаньте! Слідчі в особливо важливих справах з доброго дива не приїздять.
— Який слідчий в особливо важливих справах? — ще більше здивувалася Наталя.
— Наче ви не знаєте! — усміхнувся Дубовий. — Він був такий люб’язний з вами на оперативній нараді, що якби я знав тоді, хто він, то, мабуть, проковтнув би язика під час свого виступу.
Наталя згадала літнього чоловіка а інтелігентним приємним обличчям, — вона подумала, що то журналіст.
— А Романенко теж добрий, — вів далі Дубовий. — Мовляв, моя хата скраю, це Жовтнева райпрокуратура кашу заварила.
— Слово честі, Герасиме Антоновичу, я нікому не скаржилася, — сказала Наталя, починаючи здогадуватися, що приїзд слідчого в особливо важливих справах якимось чином пов’язаний із пожежею на Залісній вулиці.
— Ет, — махнув рукою Дубовий, — хотів з ванн по щирості, а ви… Ну що ж, ідіть скажіть йому, що прокурор району заважав вам; вилучив із справи документи, підганяючи матеріали під свою версію; і що взагалі я або дурний як пень, або окозамилювач.
— Як вам не соромно, Герасиме Антоновичу! — спалахнула Наталя.
Розмовляти з Супрун було нелегко. Вона навіть не дивилася на Лежнєва. Відповідала скупо, знехотя. Від учорашньої задерикуватості не лишилося й сліду. Здавалося, щось перекипіло в ній. «Ненадовго, одначе, її вистачило, — подумав Лежнєв. — Дістала на оперативній нараді прочухана і вже розкисла. Заяву подала…»
— Що ж, Наталю Сергіївно, — ніби підсумовуючи розмову, сказав Лежнєв, — вважатимемо, що я даремно приїхав, і що це нещасливий випадок.