— А як він пояснив своїм тренерам такий промах? — спитала Наталя.
— Несправністю прицілу.
— Він знав, що його фотографують?
— Ні. Це фото йому показали перед тим, як закинути в наш тил.
— Хотіли залякати?
— Такий документ переконливіший за будь-які підписи.
— Так вони фотографували всіх своїх курсантів?
— І так, і по-іншому, — всміхнувся Лежнєв. — Полковник Улінгер мав витончену фантазію і величезний досвід провокатора.
— Що ж, — мовила Наталя, повертаючи фотографію. — Моя порада вам не знадобиться. Наскільки я розумію, ви самі у всьому чудово розібралися.
— Не в усьому, — жваво заперечив Лежнєв. — Як, по-вашому, цей знімок робив любитель чи професіонал?
Наталя знову взяла фотографію.
— Знімок зроблено непогано, — неквапливо мовила. — Під час копіювання, очевидно, користувалися стаціонарним збільшувачем.
— А давно зробили цей відбиток?
— Важко сказати. Щоб визначити це, треба зробити складний фізико-хімічний аналіз.
— І все-таки, на око.
— Судячи з паперу, порівняно недавно.
— Схоже на те, — погодився Лежнєв. — У всякому разі цей хлопець, — він показав на хлопця з карабіном, — одержав фото місяць тому. Разом з листом.
Наталя здивовано глянула на Лежнєва.
— А хіба гітлерівці не знали?.. Ну, потім, пізніше, хіба вони не догадалися, що він наш розвідник?
— Справжній розвідник не розкриває себе навіть після того, коли він зробив свою справу.
— І цей розвідник…
— Він давно вже не розвідник, — усміхнувся Лежнєв. — Після війни закінчив інститут, захистив дисертацію, став відомим ученим. І раптом голос із минулого.
— Виходить, ця історія має продовження? — спитала Наталя.
— Так, — кивнув Лежнєв. — Історія має продовження, і його треба шукати в справі, яку ви назвали справою про пожежу на Залісній вулиці.
Наталя схопилася на ноги.
— Сподіваюся, ви не жартуєте?!
— Ні, — сказав Лежнєв. — Жартує, як і раніше, полковник Улінгер чи хтось із його помічників, які лишилися живі. Вони великі жартівники, як ви могли пересвідчитися. Тільки в Русанівці, в колишньому Мисливському замку, вони, жартуючи, вбили, замучили, скалічили понад триста чоловік, а потім, так само жартуючи, затопили кар'єри Городенківського концтабору, де загинуло вже п'ять тисяч. Є підозра, що недавно хтось із них, теж заради жарту, вбив Ганну Щербак, жінку, доля якої була не менш страшна, ніж її смерть.
Наталя вийшла од Лежнєва сама не своя. Не могла, та й не пробувала якось одразу розібратися в повені почуттів і думок, що нахлинули на неї. Одне було ясно: роботи вона не залишить.
Трамвай, обганяючи автомобілі, що натужно ревіли, легко вискочив нагору і круто повернув за ріг свіжопофарбованої будівлі проектного інституту. Одразу ж за інститутом починався лісопарк, і трамвай запетляв поміж стрункими соснами, замикаючи кільце повороту.
— Парк Слави, кінцева зупинка, — пролунав у динаміку монотонний голос вагоновода. — Вихід через передні двері.
Лежнєв вийшов слідом за ватагою хлопчаків в однакових білих сорочках, з акуратно пов'язаними піонерськими краватками. Рожевощока дівчина з такою ж червоною краваткою на нейлоновій блузці вишикувала хлопчаків у колону і повела за собою до військового кладовища.
Лежнєв не поспішав. Купив у кіоску пачку сигарет і пішов по добре второваній стежці, роздивляючись скульптурні групи: на постаментах серед сосон височіли гіпсові постаті піхотинців, льотчиків, танкістів, моряків, партизанів. Лежнєв силкувався пригадати, що тут було двадцять п’ять років тому. Але ні квартали багатоповерхових будинків, що лишилися позаду, ні акуратно підметені доріжки лісопарку, ні гіпсові постаті воїнів не допомогли йому в цьому.
Військове кладовище відкривалося монументальною аркою, перед якою горів Вічний вогонь. Уздовж невисокої огорожі, немовби в почесній варті, застигли стрункі тополі, до мармурових надгробків поспускали віття плакучі верби; алеї було обсаджено старанно підстриженим декоративним чагарником. Хороше, тихо, сумно, урочисто. Піонери з’юрмилися в табунець біля могили уславленого танкіста — вожата щось розповідала їм..
Лежнєв неквапливо йшов алеєю, читаючи викарбувані на плитах звання, прізвища, дати народження і смерті. Тут було поховано сержантів і капітанів, рядових і полковників — людей різного віку, полеглих майже в один час — у грудні сорок третього року, коли точилися запеклі бої за визволення Сосновського. Лежнєв зупинився біля могили, на якій лежав букетик прив’ялих гвоздик. Викарбувані на плиті дати могли збентежити невтаємниченого: «1901–1963». Людина, чиї останки лежали під плитою, померла багато років після війни. Не вказано було і звання похованого. Можливо, той, хто спочивав під цією плитою, не був військовим, хоча колись йому присвоїли немале військове звання. Та інше звання визначало його життєвий шлях, іншому званню зберігав вірність до кінця своїх днів Григорій Дробот. Він був комуністом. І коли безвусим хлопчиною пішов на громадянську війну, і коли створював колгоспи в Русанівському районі, і коли був головою Сосновського виконкому, і коли водив у бій своїх партизанів, і коли керував відбудовою зруйнованого фашистами міста… Він до скону був комуністом.