Бритоголовий літній чоловік з крупними рисами обличчя, трохи накульгуючи, підійшов до могили, прибрав з плити зів'ялу гвоздику і натомість поклав скромний букетик свіжих квітів. Не дивлячись на Лежнєва, котрий ввічливо дав йому дорогу, він мовчки постояв якусь хвилину і відійшов. Лежнєв згадав, що бачив цього чоловіка на оперативній нараді в прокуратурі області. Здається, журналіст з місцевої газети. «Певно, родич або товариш Дробота», — подумав.
Уже збираючись іти, Лежнєв зупинився на бічній алеї біля невисокої огорожі, за якою побачив крутий косогір і підкову стадіону, що лежала біля його підніжжя. Стадіон скидався на чашу і колодязь водночас. Чекай-но! Та це ж район Городенківського концтабору. Там унизу був кар'єр…
— Це місце колись називали кар'єром смерті, — сказав хтось позаду.
Лежнєв обернувся і побачив бритоголового. Той не дивився на Лежнєва, здавалося, він розмовляє сам із собою. Та ось, одірвавшись од своїх думок, він глянув на Лежнєва і злегка вклонився.
— Вибачте, що заважаю.
— Ви мені не заважаєте, — жваво відказав Лежнєв. — До того ж ми майже знайомі.
Бритоголовий ввічливо-здивовано підняв брову.
— Ми були на оперативній нараді у прокуратурі, — нагадав йому Лежнєв. — Хоча, признатись, я тоді не розчув вашого прізвища.
— Ну, звісно, — привітно всміхнувся журналіст. — Тож я бачу: знайоме обличчя… Бадюк Ігор Семенович, власкор та інше.
— Лежнєв Василь Тимофійович, — потискуючи його велику тверду долоню, відрекомендувався Лежнєв. — Слідчий.
— Наскільки я розумію, приїжджий.
— З Москви.
— О, столичний гість! Чим сосновці зобов'язані такій честі? А втім, враховуючи делікатність вашої професії, на відповіді не наполягаю.
До виходу вони рушили разом; по дорозі гомоніли про всякі дрібниці, про які звичайно розмовляють малознайомі люди. Проходячи повз могилу Дробота, Бадюк зупинився, поправив на плиті букетик квітів.
— Від чого він помер? — спитав Лежнєв.
— Лікарі називають це тромбофлебітом, — невесело всміхнувся Бадюк. — Тільки який там у бісового батька тромбофлебіт, коли у нього у правій легені сиділа куля, а ліву вирізали ще в сорок п'ятому.
— Так, він був двожильний, — сказав Лежнєв.
— Ви знали Григорія Сидоровича? — здивувався Бадюк.
— Зустрічалися, — кивнув Лежнєв ї собі спитав: — Він був вашим другом?
— Та як сказати… Друзями в повному розумінні цього слова ми не були, але часто зустрічались і, можу запевнити, розуміли один одного. Особливо в останні роки його життя, коли він, уже прикутий до ліжка, задумав написати книгу про сосновсько-русанівське підпілля. Я допомагав йому чим міг.
— Літературний запис? — спитав Лежнєв.
— Ні, — відповів Бадюк, — Григорій Сидорович не гірше за мене володів пером. Я тільки зібрав деякі матеріали приватного характеру. Дробот хотів вирішити одночасно два завдання. Перше — написати про людей підпілля. Не просто дати розширену службово-політичну характеристику своїм соратникам, а ніби показати їх ізсередини. Для цього треба було зібрати спогади живих, розшукати листи і щоденники загиблих. З другого боку, він хотів прояснити деякі неясні досі, можна сказати, навіть загадкові події, що сталися тут весною і влітку сорок третього року.
— Він закінчив книгу? — спитав Лежнєв.
— Власне, книгу він і не починав писати. Були тільки заголовки, систематизований матеріал та окремі начерки. Григорій Сидорович дуже обережно ставився до фактів.
— Шкода, що він не написав книгу, — сказав Лежнєв.
— Перед смертю він передав мені деякі матеріали, взявши з мене слово довести книгу до пуття. Але, знаєте, як воно буває: то одне, то друге — все ніяк руки не доходять. Та й сміливість потрібна неабияка. Я ж не письменник — газетяр. І те, чого хотів Дробот, у мене не виходить. Більше збиваюся на описи подій. А події в сорок третьому у нас були такі, що можна писати документальний детектив, розкриваючи таємниці і викриваючи злочинців.