— Ланцюжком од колонки ставайте! Передавайте відра! — гудів чийсь бас.
— Ганно! Ганно! О господи, вона ж у хаті! — лементувала перелякана жінка. — Мати і дитятко горять!
— Рубай двері!
— А може, через вікно?..
— Ганно! Ганно! Та що ж це таке?!
— Треба б чоловікові в депо подзвонити.
— Він у поїздці.
— Лий із цього боку!..
Зненацька люди у дворі завмерли: з вікна палаючого будинку показався: чоловік з якимось довгастим згортком у руках. На ньому димів одяг, а одне плече міліцейської тужурки вже охопили язички полум’я. До чоловіка кинулися з відрами, облили водою, хотіли підхопити під руки, та він подав згорток:
— У лікарню негайно! Ще живий.
Якась огрядна жінка в домашньому халаті зойкнула, підхопила згорток.
— Господи, та це ж Ганнин хлопчик. А Ганна, де ж Ганна?
— Є в кого рядно чи брезент? — хрипко спитав Гургаль.
Його впізнали, хтось подав грубий брезентовий плащ.
— Змочіть водою.
— Та що ви, товаришу лейтенант?! Туди вже не можна.
— Давай відро!
— Не роби дурниць, лейтенанте. Двічі підряд долю не випробовують.
— Лий!
Гургаль накинув на голову плащ і побіг до вікна. Затримати його не наважилися. Біля вікна стояло двоє хлопців і з розгону лили у вогонь воду. І хоча їм безперервно подавали повні відра, було ясно, що з полум’ям не впоратися. Десь у кінці вулиці пролунали пронизливі сирени пожежних машин. Ставши на перевернуте відро, Гургаль виліз на підвіконня і пірнув у кімнату. Люди затамували подих…
Гупаючи кованими черевиками, брязкаючи поясними карабінами, на подвір’я вбігли пожежники. Розмотуючись, до будиночка покотився клубок сплюснутого шланга. Але в цю мить у палаючому будинку щось затріщало, здригнулися, гойднулися стіни. Люди у дворі зойкнули, позадкували до хвіртки. На їхніх очах розломився і важко сів високий, критий черепицею дах. У небо шугонули міріади іскор…
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Наталя прокинулася й одразу ж подивилася на тумбочку. Газети не було. Мабуть, мати сховала. Питати — марна річ: на її обличчі з’явиться вираз подиву, стенаючи плечима, вона скаже, що нічого не знає і навіть не розуміє, про що йдеться. Мила, чудова мама! Її делікатність часом може вбити людину. Вчора вона цілий вечір удавала, що газета аніскілечки не цікавить її, що це дрібниця, про яку не варто говорити, а вночі потай забрала газету. Наталя певна, що коли б мати могла, вона б скупила весь тираж. А яка з цього користь? Газету вже прочитало все місто, вся область. Та й не в газеті річ…
Невесело всміхаючись, Наталя встала, підійшла до навстіж одчиненого вікна, глянула на небо. Хоч би дощ пішов. А ще краще — хай налетить гроза, загуркоче грім, замигають блискавки, завиє вітер. Отоді б заритися в постіль і, натягнувши ковдру на голову, стиха, щоб не чула мама, заплакати. Та небо, як на зло, було чисте-чистісіньке: блакитне, лагідне.
Відкинувши пасмо темно-рудого волосся, що впало на очі, Наталя важко зітхнула. Помітивши, що з балкона протилежного будинку за нею стежить якийсь товстун у майці, вона показала йому язика і відійшла од вікна. Усі чоловіки однакові. І вона згадала маму. Тільки у мами все було складніше. У мами нічого просто не буває. Судячи з усього, вона любила того чоловіка, завдяки якому Наталя появилася на світ, хоча ніколи, навіть у думках, не називала його батьком. Вона нічого про нього не знала. Розмовляти з мамою на цю тему марно. Вона мовчить. Але Наталя знає, що мама все-таки любила йото. За що і як — це її таємниця. Мама ревно береже все, що лишилось у неї як пам’ять про нього: старенький фотоапарат, трофейний німецький кортик з вигадливо інкрустованою рукояткою і годинник «Омега».
Цих речей не можна торкатися. Це — реліквії. Мамина любов до цієї людини теж реліквія. До неї теж не можна доторкуватися… Так, у мами було інакше. А все одно це не робить честі батькові. Ні, таки всі чоловіки однакові. І ті, що були колись, і ті, що є тепер. Та годі про них. Наталю гнітить інше. Вчора вона остаточно розписалася в своїй нікчемності. Розписалася на аркуші паперу, вирваному з учнівського зошита. «Прошу звільнити з роботи…» Здавалося б, нічого страшного. Не впоралася з дорученим ділом. Може, вона помилилась у виборі професії? Буває ж так. І коли вчасно й чесно признатися в цьому, то ще можна виправити помилку. Адже їй тільки двадцять чотири роки. Не так давно її вважали здібною спортсменкою. Навіть пропонували тренерську роботу. А чого ж? Може, це справжнє покликання? А ще вона добре знає фотосправу. Теж непогана спеціальність. Та що казати: без роботи не сидітиме. Але зараз вона хоче одного: поїхати до моря і там цілими днями валятися на гарячому піску, плавати, грати у волейбол і ні про що не думати.