Підйом був досить крутий і довгий. Оскара почережно несли Олійник, Терьохін і Лежнєв. Та ось за деревами, десь зовсім близько, загурчала машина. Група зупинилася, залягла.
Коли машина проїхала, Оскар пояснив, що неподалік має бути водостік, і через нього можна перебратися на той бік дороги.
Від самого початку ця витівка з офіцерським санаторієм не подобалася Лежнєву, та іншого виходу не було: вони не так далеко відійшли од місця сутички, щоб вважати себе в безпеці.
Терьохін швидко знайшов водостік, і вони один за одним пролізли через бетонну трубу, до половини замулену липкою смердючою грязюкою. По той бік шосе ліс був зовсім ріденький, і група залягла у невисокому придорожньому чагарнику. Впали сутінки, але за деревами, метрів за сто п’ятдесят од того місця, де вони лежали, було добре видно високу брудно-сіру огорожу Мисливського замку.
Оскар зовсім ослаб. Він утратив багато крові, часом непритомнів. Напружуючи останні сили, пояснив, де і як шукати вихід вентиляційних шахт. На розшуки пішли Терьохін та Олійник.
Минуло сорок важких, тривожних хвилин, а хлопці не поверталися. По шосе до замку проїхали три автомашини: легкова і два автобуси; потім проскочив мотоцикліст. Смеркло. Лежнєв уважно прислухався до всього. Час од часу від замку чути було невиразні голоси, скрипіння гальм машин, що в'їжджали на територію садиби, приглушена музика. Це не були звуки тривоги, і все-таки Лежнєв нервував. Нарешті почулося пугукання сови, і Лежнєв з полегкістю зітхнув.
Петро і Терьохін вигулькнули наче з-під землі.
— Порядок, — прошепотів Петро. — Не підвал, а чудо.
— Ви лазили туди? — так само пошепки спитав Лежнєв.
— Авжеж! Щоб потім претензій не було, — хмикнув Петро.
— Шахта ця не на белебні?
— Насилу знайшли, — сказав Терьохін. — Там сила-силенна каміння.
Горловина вентиляційної шахти була серед нагромадження великих, укритих мохом валунів. Лежнєв насилу протиснувся у вузький отвір. Добре, що ствол був похилий, і Лежнєв не впав, а з'їхав униз. Оскара спустили на ременях. Петро лишився нагорі — обробляв слід групи спеціальним порошком, щоб собаки не взяли.
Підсвічуючи кишеньковим ліхтариком, Лежнєв обійшов увесь підвал, точніше, те відгалуження, в яке вони потрапили, бо за п'ятдесят кроків од вентиляційної шахти підвал було перегороджено цегляною стіною. Що містилося за перегородкою, сказати важко. В одному місці через щілину пробивався затхлий запах злежаних овочів. Очевидно, по той бік був льох чи склад. Скрізь вогко, плісняво, та Лежнєв і його товариші не претендували на якісь вигоди. Оскара поклали на одну з найбільших овальних ніш, де було трохи сухіше і де, мабуть, містилися колись бочки з вином. Подекуди валялися іржаві залізні обручі і прогнилі бочкові клепки. Лежнєв скинув джгут — дві години вже минуло, — ще раз промив і перев'язав рану. Це було все, що він міг зробити для Оскара.
Прийшов Петро і одвів Лежнєва вбік:
— На шосе з'явилися солдати з собаками. Не інакше як по наші душі. Тільки, думаю, вони незабаром дременуть. Уже стемніло, а вночі я ще жодного разу не зустрічав у лісі німця.
— Вночі і ми в лісі не зорієнтуємося, — відказав Лежнєв, розуміючи, куди гне Петро.
— Чого ж не зорієнтуємося? Карта у нас виправлена, а за три години зійде місяць. Небо, як скельце.
— А як бути з Оскаром?
— Залишимо з ним Яна. Харчів дамо на тиждень, а за тиждень витягнемо їх звідси.
— За тиждень, — невесело всміхнувся Лежнєв. — Ти певен, що Оскар протягне тиждень? Він втратив багато крові.
Петро промовчав.
Четверо сиділи на якомусь трухлявому сундуку і мовчки жували консерви. Розсіяне світло кишенькового ліхтарика, прикріпленого на виступі вогкої осклизлої стіни, ледь освітлювало стомлені обличчя, заляпані грязюкою. П’ятий лежав у ніші і, здавалося, спав. Іноді його губи шепотіли щось нерозбірливе, та ось він виразно промовив кілька фраз по— німецьки. Оскар марив.
Лежнєв підійшов до нього, але той уже замовк. А за кілька хвилин Лежнєв почув інший звук. Він линув десь збоку, з темряви підвалу, звідти, де була цегляна перегородка. Почув цей звук і Терьохін. Манукайтіс і Олійник спокійно вечеряли — вони нічого не чули.
Не змовляючись, Лежнєв і Терьохін підвелись і, прихопивши ліхтарик, пішли в кінець підвалу. Перед цегляною перегородкою стали, прислухались. Нічого. Та ось Лежнєв досить виразно почув молодий жіночий голос.
— Сама гниль. Тут і кошика не вибереш.
— Дарма, набирай, — озвався другий жіночий голос, значно нижчий і хриплуватий. — І не криви пику. Бач, панею стала, руки забруднити боїться.