Винник, погоджуючись із цим припущенням, кивнув головою, але поглянув на свого начальника і прикусив язика.
— Що вас іще насторожує, майоре? — сухо спитав Кулінич.
— Невиправданий риск, на який пішов Енкель.
— Ви маєте на увазі перехід кордону?
— Так. На відміну од «Привида», Енкель, певно, мав постійний зв’язок із Центром. І навряд чи цей зв’язок щоразу здійснювався таким небезпечним шляхом, як перехід кордону.
— Але ж він усе-таки спробував перейти кордон, — заперечив Лежнєв, хоча хід думок Винника майже збігався з ходом його роздумів, одначе Лежнєв старався не поспішати з висновком.
— В даному разі, — так само спокійно, майже монотонно вів далі Винник, — Енкель був змушений піти на це. Не виключено, що йому навіть наказали перейти кордон.
— Щоб передати два клапті паперу? — недовірливо всміхнувся Кулінич.
— А я думаю, майор має слушність, — відкинув вичікувальну тактику Лежнєв і, підвівшись, заходив по кабінеті. — Розумієш, Сергію Захаровичу, вся річ у тому, що Енкель повинен був узяти в «Привида» ці загадкові матеріали. Так, так. Узяти й особисто доставити в Центр. Передавати їх через треті руки було небажано.
— Але ж «Привид» не дав їх Енкелю.
— А цього Енкель міг і не знати… Зв’язковому іноді не кажуть, по який матеріал його посилають.
Коли Винник вийшов, Лежнєв спитав Кулінича:
— А тобі відомо, хто такий Другий, ну, той, кому адресує свою шифровку «Привид»?
— Певно, хтось із західнонімецької розвідки. «АС-6» — її давній індекс для зв’язку з агентурою.
— Так. Другий нині працює в розвідці Західної Німеччини і, треба сказати, обіймає немалу посаду — там колишні абверівці в пошані.
— Ждеш, коли я спитаю, хто він? — усміхнувся Кулінич.
— Жду.
— А я не цікавий.
— Даремно. На твоєму місці я б поцікавився, що нині робить колишній командир абвер-частини 115 полковник Улінгер.
Кулінич аж присвиснув:
— Так це він — Другий?
— Те, що він Другий, не так уже й важливо, — усміхнувся Лежнєв. — А от який «Привид» у вас тут бродить, я б хотів знати.
— У нас? — перепитав Кулінич. — Ти маєш на увазі Сосновське?
Розмовляли вони довго. Черговий двічі приносив каву, а потім натякнув, що вже, либонь, не вадило б і повечеряти. Та Кулінич одмахнувся — не до вечері, мовляв. Пробило восьму годину, коли вони разом підвелись.
— Словом, — сказав Кулінич, — через два, щонайбільше три дні матимеш довідку. А з Бадюком не зв’язуйся. Журналісти є журналісти. Мені він нещодавно теж голову морочив.
— Негарно вийде. Ми ж з ним домовилися.
— Ну, як хочеш. Тепер про дійову допомогу. Можу тобі слідчого дати.
— Краще толкового оперативника. Мені сподобався Винник. А слідчий у мене вже є.
— Чи не Супрун?
— Вона.
— Кгм… — Кулінич знову пригладив волосся.
— Чого кгмукаєш?.. — поцікавився Лежнєв. — Вважаєш, що то не жіноча справа?
— Ні, чого ж, я за рівноправність, — серйозно сказав Кулінич. — Але Супрун я не вводив би в слідчо-оперативну бригаду по цій справі.
— Чого?
— Поводиться вона в побуті нескромно.
— Конкретно, — насупився Лежнєв. Про Супрун у нього вже склалася певна думка, і слова Кулінича насторожили.
— Можна й конкретніше. Супрун, ще будучи студенткою, злигалася з одним лікарем, людиною мало не вдвічі старшою за неї. Стосунки їхні не узаконені, та це мало бентежить обох.
— У вас є навіть такі дані? — здивувався Лежнєв.
— Не у «вас», а в мене, — насупився Кулінич. — У мене, як у члена бюро обкому партії. Та навіть як член бюро обкому партії я не став би займатися твоєю Супрун — занадто багато честі! Заради її кавалера зайнявся — у мене з ним особливі стосунки.
— Гарні чи погані?
— Були гарні. А після того як я почав розбирати ці кляузи — його ж, дурня, хотів уберегти від неприємностей, — стали погані. Ледве вітається.
— Які кляузи? — спитав Лежнєв.
— Першу його дружина написала. Колишня. Другу — сусіди. І в обох одне й те саме: сина не виховує, влаштовує гульбиська, водить до себе жінок і таке інше. В обох листах ішлося про Супрун… Її я не викликав — не люблю на такі теми з жінками розмовляти. Балакав з ним, думав — зрозуміє, послухає старшого.
— І що ж він?
. — Порушення правил соцспівжиття заперечував, сина обіцяв забрати до себе, а щодо Супрун сказав: це, мовляв, не моє діло.
— А може й справді не твоє діло, Сергію Захаровичу?
— Не розумію.
— Стосунки між чоловіком і жінкою іноді настільки складні і делікатні, що розібратися в них можуть тільки двоє: він і вона. І немає у нас із тобою права отак самочинно лізти в душі, та ще й пояснення від них на казенному папері вимагати. — Лежнєв заходив по кімнаті. — Ось ти згадав, що Супрун була ще студенткою, коли зустрілася з цією людиною. Відтоді минуло щонайменше три роки.