— Ви не відповіли на запитання, — різко, як здалося Наталі, сказав Лежнєв. — Зустрічалися ви чи не зустрічалися з Атосом в Сосновському під час окупації?
— У місті не зустрічався, — похитав головою Бадюк. — Бачив його разів зо два здалеку, — обставини складалися так, що підійти ближче не можна було. Зустрілися ми в іншому місці —в добре знайомому нам обом Лисичанському урочищі, де пан штурмбанфюрер полював на качок. З ним була охорона — п’ять автоматників. Нас було удвоє менше, і озброєні ми були гірше… Символічний збіг, чи не правда?
— Хто ж вистрелив перший? — не витримала Наталя.
Бадюк невесело всміхнувся, покрутив у руках чарку, потім поставив її на стіл ніжкою догори.
— Перший вистрелив я.
Лежнєв необережно зачепив і перекинув стілець.
— Вибачте, — знітився він, підіймаючи стілець.
— Що? — відірвався од своїх невеселих спогадів Бадюк. — Ет, пусте.
— А що сталося з вашим першим коханням, Ігоре Семеновичу? — з’явившись у дверях, спитав Євген Горін.
Очевидно, він усе чув — двері на кухню були відчинені.
— Кого ти маєш на увазі?
— Баронесу Рененкампф, певна річ.
— Пані Бонасьє? — всміхнувся Бадюк. — Втекла з гітлерівцями. Але чого ти думаєш, що я був у неї закоханий?
— Певно, вона була гарненька, — сказав Євген. — Перед поганими не схиляються, а вона зуміла завоювати серця чи принаймні симпатії чотирьох мушкетерів одразу.
— Так, вона була вродлива, — погодився Бадюк. — Але мені не подобалась її манірність, а її забаганки просто дратували. Потім я, мабуть, інстинктивно вгадував пороки, які дрімали в ній, — додав він.
— Пороки? — перепитав Лежнєв.
— Назвіть це як завгодно. Ще до війни вона змінила чотирьох чоловіків. Останньою її жертвою, пам’ятаю, був Михайло Юзефович Савицький, завідуючий райземвідділом.
— Батько Костянтина Михайловича? — вихопилося в Наталії.
— Костянтина Михайловича? — спочатку не зрозумів Бадюк. — А, Кості Савицького? Так, його батько.
— А що робила Гімпель-Рененкампф під час окупації? — спитав Євген Горін.
— Те саме, що й до окупації, — міняла чоловіків. Згодом, за деякими даними, зв’язалася з гітлерівською розвідкою: вербувала дівчат у школу абверу. Цікаво відзначити, що сосновські абверівці робили ставку на агентів із жінок. Агенток закидали до партизанів і в частини Червоної Армії.
— Як, по-вашому, — несподівано спитала Наталя, — «Привид» міг бути жінкою?
Бадюк здивовано поглянув на неї, потім розвів руками:
— Важко сказати. Хоча це не виключено.
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
Обер-лейтенант Зінгер, мабуть, сподобався полковникові, а певніше, той просто сподівався гульнути за чужий рахунок. Як би там не було, щойно Лежнєв увійшов до офіцерського залу, полковник одразу підбіг до нього.
— Нарешті! Не питаю, де були. Ви перемогли! Я маю на увазі не ваш поєдинок з фон Бюловим, а те, що було потім. Я одразу зрозумів, до якого приятеля ви пішли — фрау Ада зникла слідом за вами. О, ви пройда, Зінгер! Та облишмо це, справжні мужчини не патякають про такі речі. Краще вип’ємо! Ми будемо серйозні вранці, коли настане час роз’їжджатися по своїх частинах. А тепер я забороняю вам бути серйозним. Веселіше, Зінгер!
Він потягнув Лежнєва до столу, де сиділа галаслива компанія льотчиків. Бачачи, що йому не одкараскатися від полковника, Лежнєв вирішив використати ситуацію в своїх інтересах.
Досить було обер-лейтенантові Зінгеру в яскравих барвах змалювати «романтику» унтер-офіцерського кабака, а заодно натякнути, що він хоче почастувати своїх нових знайомих екзотичним російським напоєм, що зветься «самогон», як уся компанія на чолі з полковником посунула у східну прибудову замку.
Хоча все йшло якнайкраще, Лежнєва не покидало внутрішнє напруження. Його вкрай загострена свідомість майже з фотографічною точністю фіксувала як загальний план, так і деталі строкатої обстановки розважального закладу, яким того вечора був офіцерський санаторій. Безтурботність і довірливість нових знайомих не заспокоювала його — те, що він задумав, було надто ризиковане, щоб покладатися тільки на атмосферу п’яного розгулу, яка панувала довкола. Небезпека могла чатувати на нього будь-якої хвилини. І тому для Лежнєва зараз не було дрібниць. Як солдат перед атакою придивляється до місцевості, до кожного горбочка, що за хвилину може врятувати йому життя, так і розвідник, опинившись у незнайомій обстановці, де йому треба діяти, повинен швидко зібрати якомога більше найрізноманітнішої інформації, — дев’яносто дев’ять відсотків її, мабуть, і не знадобиться, але один може забезпечити успіх операції чи врятувати від провалу.