Ідучи широкими сходами, обер-лейтенант Зінгер жваво гомонів із полковником, робив компліменти його дамі — гостроносій, манірній блондинці, перекидався репліками а іншим льотчиком — кремезним моторним майором, а старший лейтенант Лежнєв майже автоматично фіксував у пам’яті, здавалося, найнезначніші деталі, обмовки, навіть погляди. Ось, обігнавши їх, до гардеробу поспішили двоє офіцерів-артилеристів. Старший глянув на годинник, похитав головою, а молодший сумовито озирнувся, помахав рукою танцівниці… У вестибюль із двору ввійшло чоловік десять щойно прибулих офіцерів. А ось спіткнувся і повис на руці своєї приятельки, нафарбованої шатенки з пишною куделею на голові, п’яний капітан-льотчик.
— Грето, — пробурмотів він, — ти славна дівчина. Я подарую тобі золоті сережки. Але ти потанцюєш, як минулого разу.
— А ти, як минулого разу, покажеш мені дулю? — хмикнула дама. — Ні, дзуськи.
В унтер-офіцерському залі солдат-шофер і пишногруда дівиця з напіврозпущеною косою танцювали «бариню» під акомпанемент балалайки та губної гармошки. Солдати, утворивши півколо, плескали в такт музиці. П’яний коротконогий фельдфебель, намагаючись приєднатися до танцюючих, раз у раз падав на підлогу.
Ця картина викликала в льотчиків і їхніх дам неабиякий ентузіазм. Моторний майор, вскочивши у півколо і наказавши розгубленим музикантам грати далі, почав підстрибувати навпочіпки довкола пишногрудої дівиці, гадаючи, що саме так танцюють росіяни. У нього знайшлися послідовники. Сам полковник скочив на стілець і, вихопивши з піхов кортик, почав ним диригувати. Лежнєв гукнув товстомордого буфетника і, моргнувши, зробив замовлення, підкріпивши його новенькими рейхсмарками. Буфетник засміявся і запевнив веселого обер-лейтенанта, що все буде гаразд.
До Лежнєва нетвердою ходою підійшов капітан і, повиснувши у нього на плечі, попросив обер-лейтенанта допомогти вмовити норовисту Грету станцювати пікантний танець.
— Це дурниці, що вони танцюють, — показуючи на танцюючих, белькотів капітан. — Грета їх усіх за пояс заткне. Попросіть, вона вам не відмовить.
— А чим я повинен підкріпити своє прохання? — всміхнувся обер-лейтенант Зінгер.
— Триста марок. Дрібниці. Не скупіться, обер-лейтенанте, ви, я чув, сьогодні виграли купу грошей.
— Через те я й хочу почастувати вас і ваших друзів, — сказав Лежнєв, — не тільки Гретиним танцем.
Саме в цей час на прилавок поставили півтора десятка келихів, по вінця наповнених самогоном.
— Панове офіцери, фрейлейн, — голосно вигукнув Лежнєв, — пропоную тост за рейхсмаршала Герінга!
Музика змовкла, льотчики і їхні дами обліпили стойку.
— О! — ковтнувши, крякнув полковник. — Це варте шампанського! За рейхсмаршала, панове!
Льотчиків не треба було умовляти.
— Пісню! — зажадав обер-лейтенант Зінгер і тицьнув пальцем у бік лисого єфрейтора. — Співай! Не соромся, я чув — у тебе гарний голос.
Єфрейтор спробував відмовитись, але полковник підтримав обер-лейтенанта.
— Співай, єфрейторе!
Єфрейтор схопився на ноги і високим пискливим голосом почав тірольську пісню. Її підхопили два шофери і сам полковник.
До Лежнєва знову підійшов капітан.
— Грета згодна танцювати за двісті. Це таке видовище! Ви не пошкодуєте.
Лежнєв узяв його під руку і повів до дверей у коридор східної прибудови.
— Ось вам триста, — даючи капітанові гроші, сказав він. — Але хай це буде за півгодини. Мені треба ненадовго відлучитися. Невеличке рандеву. Тільки це між нами.
— Німуватиму, як риба, — поспішив запевнити капітан, ховаючи в кишеню гроші.
Лежнєв ляснув капітана по плечу і вислизнув у коридор. У його розпорядженні було 15–20 хвилин. П’яні льотчики служили йому чудовим прикриттям, і це прикриття не можна було втрачати.
У коридорі нікого не було. Тільки в кінці, біля опухлі, чулися голоси. Лежнєв швидко дійшов до повороту, озирнувся. Звернути у напівтемний тупик і опуститися кам'яними сходами до масивних, окованих залізом дверей було ділом кількох — секунд. Перш ніж Петро Олійник озвався на умовний стук, Лежнєв устиг ще раз глянути на годинника. За п’ять хвилин дванадцята. Отже, відтоді, як він залишив підвал, минуло трохи більше двох годин.