— Ясно. А де саме знаряддя вбивства?
— Його так і не знайшли. Ми підключили до роботи аквалангістів та пошуковців, які ретельно обшукали дно ріки та її береги, але марно. Однак це не означає, що пістолета там немає — ти ж знаєш, скільки там мулу і густої грязюки.
— Знаю.
— Двоє з хлопців, які мешкали в цій квартирі, розповідали, що Олег інколи крадькома показував «Макарова» і вихвалявся, що саме таким пістолетом користається й російська мафія. Жоден з них не розбирається в типах зброї, але після того, як їм показали приблизно сотню пістолетів, вони обидва начебто вказали на «Одесу».
Харрі кивнув. «Макаров» дев’ять на вісімнадцять міліметрів. Переплутати було неможливо. Коли він уперше побачив «Одесу», йому пригадався пістолет футуристичного вигляду з обкладинки альбому групи «Foo Fighters», котрий, разом із купою інших СD-дисків, опинився у Ракелі й Олега.
— Сподіваюся, ці хлопці — надійні, як скеля, очевидці злочину, чия проблема з наркотиками ще не виросла до загрозливих масштабів?
Беата не відповіла. Та їй і не треба було відповідати. Харрі знав: вона розуміє, що він намагається хапатися за соломинки.
— А аналізи крові та сечі Олега? — почав Харрі, розгладжуючи рукави свого піджака так, наче це мало якесь велике значення. — Що показали його аналізи?
— Наявність хімічної речовини віолін. Звісно, стан наркотичного сп’яніння можуть визнати пом’якшуючою обставиною.
— Гм. Це дає змогу припускати, що він перебував у такому стані ще до того, як встрелив Густо Ганссена. А як же тоді пояснити мотиви його вчинку?
Беата нерозуміюче витріщилася на Харрі:
— Мотив?
Він знав, що вона подумала: а хіба можна уявити собі інший мотив, окрім наркотику, коли один наркоман убиває іншого?
— Якщо Олег уже був під кайфом, то навіщо йому було потрібно когось убивати? — спитав він. — Як правило, злочини на кшталт оцього є спонтанним відчайдушним актом, спричиненим жагою наркотиків чи появою симптомів ломки.
— Мотиви — це твоя єпархія, — відказала Беата. — А я — криміналіст.
Харрі зітхнув.
— Гаразд. А чи є що-небудь цікаве окрім того, що ти вже сказала мені?
— Я гадала, що ти захочеш поглянути на фото, — зазначила Беата, розкриваючи тоненький шкіряний чемоданчик.
Харрі взяв стос фотографій. Перше, що вразило його, — це краса Густо. По-іншому назвати це було неможливо. Такі слова, як «врода» чи «привабливість», тут не годилися. Правильної форми голова, заплющені очі та просякла кров’ю сорочка. Навіть мертвий, Густо Ганссен мав складну для визначення, але чітко видиму красу молодого Елвіса Преслі, той тип зовнішності, який однаково подобався і чоловікам, і жінкам, схожий на обожнюваного ідола-гермафродита, що зустрічається в кожній релігії. Після кількох знімків тіла в повну довжину фотограф зробив кілька знімків крупним планом — обличчя та кульові отвори.
— А це що таке? — спитав Харрі, показуючи на знімок правої руки Густо.
— У нього під нігтями була кров. Ми взяли мазки, але, на жаль, вони зіпсувалися.
— Зіпсувалися?
— Таке трапляється, Харрі.
— Але не в твоєму відділі.
— Ті мазки зіпсувалися, коли їх несли на ДНК-аналіз до відділу патології. Втім, ми не надто засмутилися. Та кров була досить свіжою, але вже встигла вельми сильно згорнутися і тому не мала стосунку до вбивства. А оскільки загиблий сидів на голці, то цілком імовірно, що то була його власна кров. Але...
— ...Але якщо це не так, то вельми цікаво знати, з ким же Густо Ганссен бився того ж дня. Поглянь на його туфлі. — І з цими словами Харрі показав Беаті одне фото на повний зріст. — Хіба ж це не туфлі фірми «Alberto Fasciani»?
— Не думала, що ти так добре розбираєшся у туфлях, Харрі.
— Їх виробляє один з моїх клієнтів у Гонконгу.
— Один з клієнтів, кажеш? Але, наскільки мені відомо, оригінальне взуття Фашіані виробляють виключно в Італії.
Харрі знизав плечима.
— Не бачу різниці. Але якщо це дійсно Фашіані, то вони не пасують до решти його вбрання. Бо воно схоже на те, яке роздають благодійники зі «Свідків Ієгови».
— Може, ті туфлі — крадені, — зауважила Беата. — Густо Ганссен мав прізвисько Крадій. Славився тим, що цупив усе, що під руку траплялося, а тим більше — дурман. Ходила байка, що він украв списаного собаку-шукача і використовував його, щоби вишукувати заначки.
— Може, він якраз і знайшов заначку Олега, — припустив Харрі. — Він на допиті що-небудь сказав?
— І досі мовчить як риба. Каже тільки, що все це для нього як велика чорна діра. Навіть не пам’ятає, що був у тій квартирі.
— Може, і не був. У момент убивства.
— Та ми ж знайшли його ДНК, Харрі! Волосся, сліди поту.
— Але ж він тут жив і спав.
— Ми знайшли все те на тілі убитого, Харрі.
Харрі замовк і відвернувся.
Беата підняла було руку, може, щоби втішно покласти йому на плече, але передумала й опустила її.
— Ти мав з ним розмову?
Харрі похитав головою.
— Нагримав на мене і сказав, що бачити мене не бажає.
— Йому соромно.
— Можливо.
— Йому дійсно соромно. Ти був його ідолом. Він відчуває страшенне приниження від того, що його бачать у такому стані.
— Приниження? Я ж йому сльози витирав, дмухав на його подряпини, щоби менш боліли. Проганяв геть домовиків і не вимикав світло на ніч.
— Того хлопчика більше не існує, Харрі. Теперішній Олег не хоче, щоби ти йому допомагав; він хоче бути таким, як ти. Хоче рівнятися на тебе.
Харрі з досадою гупнув ногою по дощатій підлозі.
— Я того не вартий, Беато. І він це знає.
— Харрі...
— Може, сходимо до річки?
Сергій стояв перед дзеркалом, опустивши руки і тримаючи їх майже впритул до тулуба. Клацнув запобіжником і натиснув на кнопку. Лезо вискочило і віддзеркалило світло. То був красивий ніж, сибірська «викидачка», або «залізяка», як називали її урки — кримінальний суспільний прошарок у Сибіру. Це була найкраща у світі холодна зброя. Довге тонке руків’я з довгим і тонким лезом. Згідно з традицією, цей ніж вручав старший кримінальник родини, якщо ти зробив щось для того, аби його заслужити. Але традиції потроху відмирали, їхній вплив слабнув, і в наші дні такого ножа можна було купити, поцупити або в когось відібрати. Одначе саме цей ніж подарував йому його дядько. За словами Андрія, перед тим як подарувати ножа Сергію, отаман тримав «викидачку» під матрацом. Йому пригадалася легенда про те, що коли покласти «залізяку» під матрац хворого, то вона поглине його біль та страждання, а потім передасть їх тому, хто наступним потрапить під її удар. Це була одна з найулюбленіших легенд серед урок, як і та, в котрій ішлося, що коли хтось заволодіє твоїм ножем, то невдовзі з ним трапиться нещасний випадок і він помре. Стародавній романтизм та забобони, які швидко відмирали. Однак Сергій отримав подарунок з величезною, навіть перебільшеною шанобливістю. А як же інакше? Адже він завдячує своєму дядькові усім. Це він витягнув його з халепи, в яку він примудрився потрапити, це він підготував йому папери до Норвегії; це його дядько знайшов йому роботу прибиральника в аеропорту «Гардермоен». Так, це була добре оплачувана робота, і знайти її було неважко, але, вочевидь, вона належала до тих професій, до яких норвежці були неохочі; вони воліли краще сидіти на соціальній допомозі, аніж прибиральником працювати. Ті ж дрібні порушення закону, чий слід протягнувся за Сергієм з Росії аж до Норвегії, теж виявилися нескладною проблемою: його дядько про все домовився, і його досьє підчистили. Тому коли його благодійник подарував йому ніж, Сергій поцілував дядькову блакитну обручку. До речі, він мусив визнати, що ніж дійсно-таки був дуже красивий: темно-коричневе руків’я з оленячого рога з матовою інкрустацією у вигляді православного хреста.
Сергій переніс свою вагу на стегно, як його вчили, відчув, що зайняв правильну стійку, — і зробив випад уперед і вгору. Туди й назад. Туди й назад. Швидко, але не дуже — щоби лезо увійшло аж по руків’я. Кожного разу. З кожним ударом.
Чому саме ніж? Тому, що той, кого він мав убити, був поліцейським. А коли убивають поліцейського, то піднімається такий ґвалт, починаються такі інтенсивні пошуки, що слід залишати по собі якомога менше слідів та зачіпок. Куля завжди може вивести на помешкання, зброю чи людей. А різана рана від гладенького чистого ножа завжди є анонімною. Колота ж рана вже не буде такою анонімною, як різана, бо по ній можна вирахувати довжину та форму ножа, і саме тому Андрій наказав йому не проштрикувати поліцейському серце, а перерізати йому сонну артерію. Сергієві ще ніколи й нікому не доводилося ані горло перерізати, ані серце проколювати; колись він просто штрикнув одного грузина в стегно лише за те, що той був грузином. Тому він вирішив на чомусь потренуватися, на чомусь живому. Його сусід-пакистанець мав трьох котів, і кожного ранку, коли він заходив до під’їзду, в ніздрі йому вдаряв ядучий сморід котячих сцяк.