— Ви — поліцай. І ви хочете мене обдурити.
— Якби це справді було так, то ти мав би підстави радіти, Шульце. Бо це було б порушенням процедури і твій адвокат отримав би шанс на твоє виправдання. Але ми владнаємо цю справу без адвокатів, добре?
Командир авіалайнера продовжував витріщатися на нього своїми розширеними чорними зіницями, які, здавалося, поглинали все світло, яке тільки могли, і всякий найслабший натяк на оптимізм. Трульс Бернтсен зітхнув. Йому залишилося сподіватися тільки на те, що його слова поступово знайдуть дорогу до свідомості пілота.
— Тобі відомо, хто такий «спалювач»? — спитав Бернтсен і не став довго чекати на відповідь. — Це той, хто знищує кримінальні справи, заведені поліцією. Він робить так, що докази стають суперечливими або взагалі зникають, а процесуальні норми порушуються, через що справа так і не потрапляє до суду; під час слідства робляться численні грубі помилки, які дають можливість підозрюваному вийти сухим із води. Второпав?
Шульц двічі кліпнув очима. І повільно кивнув головою.
— Прекрасно, — констатував Бернтсен. — Ситуація склалася таким чином, що ми з тобою — двоє чоловіків, що стрімко падають вниз, маючи на двох лише один парашут. Я вистрибнув з літака, щоби врятувати тебе, і наразі ти можеш не витрачати зусиль на висловлення вдячності, але мусиш довіряти мені на всі сто відсотків. Ферштейн? Зрозумів?
Шульц знову закліпав очима. Вочевидь, не зрозумів.
— Колись був собі один німецький поліцай, спалювач. Працював на банду косовських албанців, які завозили героїн балканським маршрутом. З опіумних плантацій Афганістану наркотики транспортували великими вантажівками до Туреччини, потім через колишню Югославію до Амстердама, звідки албанці переправляли його до Скандинавії. Треба проїхати цілу купу пунктів перетину кордону, заплатити цілій купі людей. Серед яких був і цей спалювач. І одного дня ловлять одного молодого косовського албанця, у якого повен бак опіуму-сирцю; шматки навіть не загорнули, а просто жбурнули прямо в пальне. Його заарештували й кинули в камеру попереднього ув’язнення, а косовські албанці того ж дня зв’язалися зі своїм німецьким спалювачем. Той прибув до хлопця, пояснив йому, що він — його спалювач і що хлопець може тепер розслабитися, бо вони все уладнають. Спалювач сказав, що приїде наступного дня і пояснить, що слід казати поліції. Все, що той молодик мав робити, — це сидіти, стуливши пельку. Але хлопцю, якого заарештували прямо на місці злочину, ще ніколи не доводилося бувати в тюрязі. Мабуть, він уже встиг наслухатися страшних розповідей про те, як небезпечно в тюремному душі нахилятися за бруском мила. Як би там не було, а на першому ж допиті він розколовся, як яйце в мікрохвильовці, і здав свого спалювача, сподіваючись, що таким чином заслужить поблажливе ставлення з боку судді. Отак-то. Для того, щоби отримати докази на того спалювача, поліція встановила в камері приховані мікрофони. Але спалювач, отой продажний поліцай, так і не прийшов. Знайшли його через півроку. Дрібні шматочки його тіла були розкидані по тюльпановому полю. Сам я — міський хлопець, але чув, що з трупів людей виходить ефективне добриво.
Бернтсен замовк і поглянув на пілота, очікуючи на звичне в такій ситуації запитання.
Пілот випрямив спину, до його обличчя частково повернулося його природне забарвлення, і, нарешті, він прокашлявся й спитав:
— Е-е-е, а чому саме спалювач? Це ж не він розколовся.
— А тому, що у цьому світі немає справедливості, Шульце. Є лише необхідні рішення для практичних проблем. Спалювач, який мав знищити докази, сам перетворився на доказ. На нього впала підозра, і якби його спіймали на місці злочину, то він міг би вивести детективів на косовських албанців. Оскільки він був не їхнім одноплемінником, а просто продажним поліцаєм, то цілком логічне рішення полягало в тім, щоби переправити його на той світ. До того ж, албанці знали, що саме на цьому вбивстві поліція не фокусуватиме свою увагу і не стане здіймати велику бучу. Бо який сенс? Спалювач уже отримав належне покарання, а поліція зазвичай не горить бажанням розпочинати слідство, єдиний результат якого полягатиме в тому, що громадськість дізнається про корупцію серед правоохоронців. Я вірно кажу?
Шульц не відповів.
Бернтсен подався вперед. Голос його зазвучав тихше, але напруженіше.
— Я не хочу, щоби шматки мого тіла знайшли на тюльпановому полі. Єдиний наш вихід з усього цього — це довіряти один одному. Бо у нас один парашут. Второпав?
Пілот знову прокашлявся.
— А що сталося з тим косовським албанцем? Йому вдалося пом’якшити вирок?
— Важко сказати. Його знайшли повішеним у камері ще до того, як справа дійшла до суду. Хтось розбив йому голову об гак для одежі.
Обличчя командира корабля знову пополотніло.
— Розслабся й дихай глибше, Шульце, — кинув Бернтсен. Оцей аспект роботи подобався йому більше за все: приємне відчуття від того, що інколи йому випадає можливість покомандувати.
Шульц відхилився і притулився головою до стіни. Заплющив очі.
— А якщо я відмовлюся від вашої допомоги і ми вдамо, що вас тут ніколи не було?
— Не вийде. Той, хто дає роботу тобі й мені, не зацікавлений в тому, щоби ти давав свідчення в суді.
— Тобто ви хочете сказати, що фактично я не маю вибору?
Бернтсен посміхнувся. І вимовив свою улюблену фразу:
— Шульце, ти вже давно не маєш жодного вибору.
Стадіон «Валле Говін». Маленька оаза бетону посеред пустелі зелених галявин, беріз, парків та квітників на верандах. Взимку цей стадіон використовувався як ковзанка, а влітку — як концертний майданчик, в основному, для виступів таких динозаврів, як «Роллінг Стоунз», Прінс та Брюс Спрінгстін. Колись Ракель навіть переконала Харрі сходити з нею подивитися U-2, хоча він завжди віддавав перевагу клубам і терпіти не міг концертів на стадіонах. Опісля вона піддражнювала Харрі, кажучи, що у глибині душі він є прихованим музичним фундаменталістом.
Однак більшість часу стадіон «Валле Говін» був порожній та занехаяний, схожий на покинуту фабрику, яка колись виробляла товар, котрий нині втратив попит. Найкращі спогади, які він викликав у Харрі, були спогадами про те, як він спостерігав за Олегом, коли той тренувався тут на льоду. Сидів і дивився, як хлопець старається щосили, викладаючись на всі сто. Боровся, перемагаючи самого себе. Падав. Піднімався. Падав і піднімався знову. І таки добився певних досягнень, хоча й не надто видатних: то поліпшить свій власний рекорд, то завоює призове місце на чемпіонаті своєї вікової групи. Але тих скромних успіхів було більш ніж достатньо, щоби щиросердий Харрі так роздувався від гордості, яка його переповнювала, що йому доводилося напускати на себе нарочито байдужий вигляд, аби їм обом не довелося ніяковіти.
«Непогано, Олеже, дуже непогано».
Харрі озирнувся довкола. Ані душі. Вставив сувальдний ключ у замок роздягальні під трибунами. Всередині все лишилося незмінним, тільки стало більш пошарпаним. Долівка була засмічена; вочевидь сюди вже давно ніхто не приходив. Це місце, де можна було побути на самоті. Харрі пройшовся повз шафки. Більшість із них були незамкнені. Невдовзі він знайшов те, що шукав: навісний замок.
Харрі встромив кінчик плаского ключа в зубчастий отвір. Ключ не заходив. От сука!
Харрі повернувся. Ковзнув очима по громіздких залізних шафах. Зупинив погляд на одній із них. Вона також мала навісний замок. А на зеленій фарбі виднілося видряпане кружальце — «О».
Перше, що Харрі побачив усередині, були Олегові ковзани для перегонів. Довгасті тонкі леза мали по своїх краях щось схоже на червоний висип. Зі зворотного боку дверцят шафи до вентиляційних отворів були причеплені дві фотографії. Дві сімейні фотографії. На одній з них було п’ятеро облич. Двох дітей та, здогадно, двох їхніх батьків Харрі не знав. Але третє дитинча він упізнав. Бо бачив того хлопця на інших фото. На фото, зроблених на місці злочину.
То був красень Густо Ганссен.
У Харрі враз виникло таке враження, що Густо Ганссен погано вписується в це фото. А точніше, що він погано вписується в сім’ю, що була на тому фото зображена. «Цікаво, — подумав Харрі, — то через його красу чи через щось інше?»