Бернтсен замовк і поглянув на пілота, очікуючи на звичне в такій ситуації запитання.
Пілот випрямив спину, до його обличчя частково повернулося його природне забарвлення, і, нарешті, він прокашлявся й спитав:
— Е-е-е, а чому саме спалювач? Це ж не він розколовся.
— А тому, що у цьому світі немає справедливості, Шульце. Є лише необхідні рішення для практичних проблем. Спалювач, який мав знищити докази, сам перетворився на доказ. На нього впала підозра, і якби його спіймали на місці злочину, то він міг би вивести детективів на косовських албанців. Оскільки він був не їхнім одноплемінником, а просто продажним поліцаєм, то цілком логічне рішення полягало в тім, щоби переправити його на той світ. До того ж, албанці знали, що саме на цьому вбивстві поліція не фокусуватиме свою увагу і не стане здіймати велику бучу. Бо який сенс? Спалювач уже отримав належне покарання, а поліція зазвичай не горить бажанням розпочинати слідство, єдиний результат якого полягатиме в тому, що громадськість дізнається про корупцію серед правоохоронців. Я вірно кажу?
Шульц не відповів.
Бернтсен подався вперед. Голос його зазвучав тихше, але напруженіше.
— Я не хочу, щоби шматки мого тіла знайшли на тюльпановому полі. Єдиний наш вихід з усього цього — це довіряти один одному. Бо у нас один парашут. Второпав?
Пілот знову прокашлявся.
— А що сталося з тим косовським албанцем? Йому вдалося пом’якшити вирок?
— Важко сказати. Його знайшли повішеним у камері ще до того, як справа дійшла до суду. Хтось розбив йому голову об гак для одежі.
Обличчя командира корабля знову пополотніло.
— Розслабся й дихай глибше, Шульце, — кинув Бернтсен. Оцей аспект роботи подобався йому більше за все: приємне відчуття від того, що інколи йому випадає можливість покомандувати.
Шульц відхилився і притулився головою до стіни. Заплющив очі.
— А якщо я відмовлюся від вашої допомоги і ми вдамо, що вас тут ніколи не було?
— Не вийде. Той, хто дає роботу тобі й мені, не зацікавлений в тому, щоби ти давав свідчення в суді.
— Тобто ви хочете сказати, що фактично я не маю вибору?
Бернтсен посміхнувся. І вимовив свою улюблену фразу:
— Шульце, ти вже давно не маєш жодного вибору.
Стадіон «Валле Говін». Маленька оаза бетону посеред пустелі зелених галявин, беріз, парків та квітників на верандах. Взимку цей стадіон використовувався як ковзанка, а влітку — як концертний майданчик, в основному, для виступів таких динозаврів, як «Роллінг Стоунз», Прінс та Брюс Спрінгстін. Колись Ракель навіть переконала Харрі сходити з нею подивитися U-2, хоча він завжди віддавав перевагу клубам і терпіти не міг концертів на стадіонах. Опісля вона піддражнювала Харрі, кажучи, що у глибині душі він є прихованим музичним фундаменталістом.
Однак більшість часу стадіон «Валле Говін» був порожній та занехаяний, схожий на покинуту фабрику, яка колись виробляла товар, котрий нині втратив попит. Найкращі спогади, які він викликав у Харрі, були спогадами про те, як він спостерігав за Олегом, коли той тренувався тут на льоду. Сидів і дивився, як хлопець старається щосили, викладаючись на всі сто. Боровся, перемагаючи самого себе. Падав. Піднімався. Падав і піднімався знову. І таки добився певних досягнень, хоча й не надто видатних: то поліпшить свій власний рекорд, то завоює призове місце на чемпіонаті своєї вікової групи. Але тих скромних успіхів було більш ніж достатньо, щоби щиросердий Харрі так роздувався від гордості, яка його переповнювала, що йому доводилося напускати на себе нарочито байдужий вигляд, аби їм обом не довелося ніяковіти.
«Непогано, Олеже, дуже непогано».
Харрі озирнувся довкола. Ані душі. Вставив сувальдний ключ у замок роздягальні під трибунами. Всередині все лишилося незмінним, тільки стало більш пошарпаним. Долівка була засмічена; вочевидь сюди вже давно ніхто не приходив. Це місце, де можна було побути на самоті. Харрі пройшовся повз шафки. Більшість із них були незамкнені. Невдовзі він знайшов те, що шукав: навісний замок.
Харрі встромив кінчик плаского ключа в зубчастий отвір. Ключ не заходив. От сука!