— То дурне діло — кидати поплав на течії, та й не ті в мене нині руки, щоб шарпати вудлище щохвилини.
Миколі Михайловичу було приємно навчати неофіта премудростей риболовлі. Олег раніше рибалкою не захоплювався, хлопчаком інколи ходив з друзями на Красну, ото й увесь рибальський досвід. А у Шлика навчився в'язати гачки, добирати поплави, міряти глибину дна, закидати з руки порухом тонкого кінчика вудлища.
Закинувши два кормаки з гачками на глибину, Шлик міцно прилаштовував спінінги, чіпляв дзвіночки і, наказавши не пускати з ока снасті на сома чи сазана, витягав з багажника старенького гумового човника, заправляв його повітрям і вирушав на протилежний берег до густих кущів, веслуючи саперною лопаткою.
Десь опівдні Шлик повертався з уловом, і неабияким. Олегові пічкури і пліточки були мізерією на тлі майже повного садка Миколи Михайловича з підлящиками, великими окунями, бувало й щупаками, що їх він називав дурними, бо зловилися не на блешню, а на лугового черв'яка.
Юшку Шлик варив сам, Олегові доручалося тільки вогнище. Сідали біля складаного столика на брезентові стільчики. Біля миски з вареною рибою тулилася мисочка з саламуром, заправленим помідорами, а юшку Микола Михайлович наливав у здоровецькі сталеві кухлі, попередньо освятивши вариво ложкою горілки.
— Навіщо? — спитав Олег, уперше побачивши цю процедуру.
— Для дезінфекції, — серйозно відповів Шлик, а потім усміхнувся. — Традиція, мій юний друже. Так робив мій покійний добрий знайомий. На риболовлю він їздив тільки заради того, аби побути на природі з товариством. Не брав із собою ані снасті, ані харчів. Зате пляшок — скільки душа бажала. Бувало, виїдемо на вечірній кльов, табір облаштуємо, вудки закинемо, а він сидить при столі й чекає, коли геть споночіє і ми зійдемося на вечерю. Тоді розкошує при розмовах і горілці. Вранці, ледве розвидниться, він уже біля столу — похмеляється. Далі спить до обіду, потім знову — коло чарки. Скінчаться запаси оковитої — нудьгує, никає берегом, наче хмара восени, аж поки не почне всіх смикати, мовляв, горілка скінчилася, то й робити на рибалці нема чого — який смисл? Що найцікавіше — у місті, на роботі, ніколи не бачили його хмільним, а на «пленері», як висловлювався, давав душі відпочити. Царство йому небесне.
Вдень, при обіді, Микола Михайлович випивав чарчину-другу, а при вечері міг дозволити собі більше. Отоді Шлик мав звичку розлого погомоніти про глобальні проблеми. Микола Михайлович ніколи не бував категоричним, коли висловлював свою думку чи про всесвітнє потепління, чи про керівників держави, чи про перемоги й поразки Богдана Зиновія Хмельницького, збройні і дипломатичні. Але коли заходилося про розхитування національної незалежності — був категоричним. Діставалося тоді всім: президенту, міністрам, чиновникам обласного і міського рангів.
При Шлику і тут, на березі Псла, був транзистор, і Микола Михайлович не стомлювався коментувати повідомлення новин, та ще й так, ніби його коментарі чують прем'єр-міністр, президент або хтось із велемовних депутатів.
Коли якось Олег зауважив, що, на жаль, ущипливі репліки Шлика не доходять до тих, кого вони стосуються, Микола Михайлович подивився на молодшого колегу, як шкільний учитель на вискочку-школяра.
— Я, голубе, не до них звертаюся, а до себе. І до тебе, якщо хочеш. Ваше покоління здається мені надто інертним, скептичним, чи що. Ніби вам байдуже, що і як у нашому домі. Мовчите, вважаєте, що політика — нікчемна справа, і втрачаєте свій шанс. Спритники пошиють вас у дурні — й оком не змигнете. Та вже пошили.
Олег не стримався.
— Не тільки нас. Мені здається, даруйте, звичайно, Миколо Михайловичу, що досвід саме вашого покоління, та й попередніх, не дає вам аж такого права судити. Вам довелося через таке пройти — не дай і не приведи.
Гардеман замовк, шкодуючи, що хлюпнув бензину вогонь. Шлик довгенько мовчав, крутив у руках суху гілочку верби, потім кинув її до стомленого, але ще яскраво-рожевого багаття.