— Не судіть, то й вас не судитимуть… Що ж, справедливо. Досвід мого покоління справді гіркий. То тільки люди з паралізованими мізками можуть волати до минулого: «Вернись!» Мені шкода моїх ровесників, яких виводять на мітинги сучасні спекулянти. Під гаслами, від яких морозом обсипає. У п'єсі Шварца «Дракон» лицар Ланселот звертається до ошуканих: «Я розумію, що вам довелося коритися і жити за приписами. Але навіщо цим пишатися і лізти наперед?» Щось таке, дослівно не пам'ятаю. Так, я мав партійний квиток — життя примусило. Скільки таких було… Та у бруді не валявся, паскудних листів не підписував, гасел не викрикував. Знаєш, колись я знімався на телефільмі, фільмували новелу гарного письменника, то він таке казав, я запам'ятав: «Ніхто не осмілиться кидати камінням у в'язнів Освенціму чи Заксенгаузену, то чи треба аж стільки кидати каміння у письменників, які порятувалися з газових печей соцреалізму. Чи не краще помовчати в жалобі і скорботі». Йшлося і про нашу акторську братію, не тільки про колег цього письменника. Про весь народ ішлося…
Шлик замовк надовго. Олег теж мовчав. Він не міг сказати самому собі, що аж надто перейнявся сказаним, що розуміє Миколу Михайловича так, як тому, вочевидь, хотілося б, але й бажання сперечатися чи опонувати старому вже, що не кажи, чоловікові, не було. То більше, що так само, як і Микола Михайлович, він уважав: не тими рейками рушила Україна, кожен новий стрілочник, як хотів, переводив рух з колії на колію, і тепер здавалося, що це імітація руху вперед, а насправді — якесь кружляння невидимим колом. А щодо інертності свого покоління… Він міг би дещо оповісти Шлику про свої намагання бути корисним державі (хоч би як це пафосно звучало, були такі думки) не тільки своєю роботою в театрі, а й у громаді. В Галичині він вступив до молодіжного осередку однієї радикальної і справедливої, як йому ввижалося, партії, ходив на зібрання, агітував під час виборчих перегонів. Йому, східняку, щоправда, здавалися трохи дивними молоді галичани, які настільки ревно виконували свої обов'язки, так гаряче агітували, що, здавалося, абсолютно віддані і кандидату, за якого готові були в огонь і воду, і програмі, що її пропонувалося людям. Коли ж ставало ясно, що кандидат програє, що виборці не повелися на голослівні запевнення і обіцянки — ставали мало не опонентами ідей і персон. І ще Олегові була неприємна внутрішня боротьба між молодими людьми, розмови і обмови позаочі. Списувати це на ментальність «західників», як невідомо чого повелося, він не хотів, хоча й мав підстави.
Серед однокурсників Олега був львів'янин Богдан, красень, богатирської статури молодий чоловік, вколо якого водили хороводи дівчата. Мав лагідну вдачу, широку натуру, ніколи не тримав за спиною ані ножа, ані дулі, писав гарно вірші і розмовляв такою пишною, натуральною і трохи своєрідною українською, що Олега, «східняка», завидки брали.
Богдан, патріот Галичини, вважав, слідом за авторитетними істориками і письменниками, що саме там, на заході збереглася справжня мова і Вкраїна, бо перед Карпатами вісім століть тому зупинилася татарська навала, та й радянська влада, що не кажи, набагато менше топталася на західних теренах і не змогла кислотою русифікації роз'їсти природне єство галичан.
— Але, Олеже, ти земляків не ідеалізуй. Природа людська однакова, від кожного особисто залежить, бути справжнім чи вдавати з себе патріота або чесняка. Таких майстрів мімікрії і камуфляжу, як деякі мої земляки, пошукати треба. Натерпілися люди такого, що обережні у спілкуванні й зі своїми, і з чужими, відкритість ваша східна видається нам так само дивною, як вам — наша герметичність. Та по світах так само ведеться: гасконці — гарячі, шваби — скнари, але ж Франція — єдина, і Німеччина — теж. Ставити межи українцями шлагбауми — дурна затія.
Богдан говорив ці речі задовго до того, як політичний сказ напав на людей, чиї прізвища і фото на шпальтах газет, чиї голоси по радіо і мармизи по телебаченню, облямовані назвами державних посад і сакральними словами «народний депутат» не стали означати і визначати глибину розбрату, що його спричинила жадоба влади.
Олег бував у Богдана, театр, де він лицедійствував, ташувався не так далеко від Львова. Богдану Крихті пощастило більше: працював у знаковому львівському театрі, де служив його рідний стрий, дядько.
Ті давні їхні розмови, загалом не властиві молодим людям, котрі прагнуть самоутвердження в професії, природна самоповага яких ще не дозволяє компромісів, вряди-годи мали продовження. Коли Олег розповів Богданові про свою політичну заангажованість, товариш тільки свиснув.