— Ти не пам'ятаєш, де починав?
— Палац культури заводу сільгоспмашин. Народний театр У райцентрі. То й що? Уяви собі, що б зі мною було, аби й досі там задники малював? Так, Сашо, ми не аристократи по крові, але — по духу!
— Теза сумнівна. Кров, дух… Повно нікчем з генеалогічним древом, корені якого ледь не в Київській Русі, і велетнів без гербів — родом із чорного села чи заштатного Стратфорда на Ейвоні.
Олександр Іванович незчувся, як від нормального тону перейшов на пафосний. Стас, хоча й добряче підживлений коньяком, нитки розмови не губив.
— До чого тут Стратфорд? Ти що, Шекспіра збираєшся ставити у своєму театрі?
Олександр миттю охолов.
— А хоч би й так.
Стас дивився на давнього знайомого із співчуттям.
— Що саме? «Гамлета»? Чи щось видовищне — ну, «Дванадцяту ніч» або «Приборкання непокірної»?
— Я тобі писав. «Короля Ліра».
— Е-е, голубчику, у тебе mania grandioso! Вважаєш, що публіка твого цивілізованого міста середньої руки жадає побачити трагедію нещасного короля, котрий наробив дурниць на схилі літ і збожеволів од цього?
Олександр спокійно вислухав іронізм давнього приятеля і налив собі чарку, бо хазяйська стояла повна.
— Щось іще, скептику?
— Можу ще. Жоден московський театр на моїй пам'яті не наважувався ставити Ліра. І у Пітері теж не ставили, хоча і у білокам'яній, і в північній столиці було кому грати. Хоча… Спроби були, але спектакль тримався недовго. Чому не поясниш?
— Я не оракул. Не ставили — то так воно і нехай. А я поставлю. І в Лондон поїду з театром. І твоє світле ім'я засяє не тільки на обідраних пострадянських теренах, а й за Ла-Маншем.
— Що-що? Ні, Сашо, тобі коньяк протипоказаний.
— Не сказав би. До речі, пристойний коньяк. Ти краще скажи, чого на мої листи не відповідав?
Стас скривився.
— Ти що, дівка закохана? Ну, зайнятий був. Затію твою вважав несерйозною.
— Ліньки було два слова написати. Прості, нормальні слова: «а не пішов би ти», і так далі.
— Я людей не ображаю. Мене — скільки завгодно. Якщо чесно, Сашо, я подумав, що це такий маневр діячів культури рідної України: через тебе на мене вплинути, аби серця на тих подонків не мав. Самі з мене чорта з рогами зробили, а коли Москва мене тут званнями й грішми засипала, вирішили підлеститися. Проститути!
— Листи я сам писав. Ніхто мені в потилицю не дихав.
— Тоді вибач. Мабуть, думав про мене всяке.
— А ти як би поставився до людини, яку вважав пристойною, за таких обставин?
— Я к до лайна.
— Сам сказав.
— І все одно, час минув, ти вже при сивинах, і я теж — навіщо тобі цей Лір? У тебе ж там знання, мабуть звання, досвід, авторитет. Провальна ідея. Ти ж хочеш, аби я подумав над тим, над чим завжди думаю? Тобі потрібно, щоб публіка роззявила рота, коли завіса підніметься? І на афіші було: художник доцент, депутат, дегенерат, хрін собачий Стас Петровський, «Спартак» Москва.
— Та щось таке, якщо вмовлю. Ти ж ніколи над Ліром не працював.
— Не працював. І не хочу. Там якісь ненормальні пристрасті, перевдягання, вбивства — словом, шекспірівська маячня. І досі не можу збагнути, як цей чоловік за лічені місяці міг написати п'єсу, по дві на рік, кажуть, писав! Наші деміурги роками виношують свої шедеври, працюють над психологічною мотивацією, а цей середньовічний феномен нагромадив нісенітницю на нісенітницю — і чотириста років світ, роззявивши рота, дивується невмирущості цих Гамлетів, Отелло, Розенкранців і Гільденстернів, королів і королівен, Лірів і Корнелій.
— Стоп, стоп, охолонь, Стасе! Мені здається, ти цілком дозрів, аби спробувати «Короля Ліра». Ти ж говориш, як шекспірівський блазень — найрозумніший персонаж у будь-якій із його п'єс.
— Кинь, друже, сумнівні лестощі. Всі ми блазні на цьому світі.
— О, ти вже виходиш на рівень світових мислителів. Я серйозно, дуже серйозно, повір, Стасе. Як дурень зі ступою, вже стільки літ ношуся із цим, і все ніяк було. Тепер можу. Допоможи.
Стас покинув управлятися з морошкою і роздивлявся сир, підчеплений виделкою, потім зняв його із зубців і глянув у вікно через дірку у тонкому шматку.
«Аби тільки не напився до чортиків», — подумав Олександр.
Стас, цілком задоволений своєю незрозумілою витівкою, сказав:
— Світ значно кращий, коли дивишся на нього примруженим оком.
— Хіба?
— Безперечно.
Господар діловито з'їв сир і потягнувся за пляшкою.
— Може, відпочинемо трохи?
— А ми що робимо, друже? Від-по-чи-ва-ємо.
— Тобі легше — ти вдома. А мені ще до готелю.
— Якого в біса готелю? У тебе ж квартира в Москві!
— Здаю я дядькову квартиру вже не знаю, скільки. Мабуть, продати треба, бо неприємність за неприємністю від ваших муніципалітетчиків.