Можливо, та давня сумна історія, що для Ірини ледь не закінчилася трагічно — різала вени, лежала в неврології, ну й таке інше, — стала через десятиліття поштовхом для поетичного самовираження жінки. Можливо, взірцеві приклади світової поезії звільнили і її досі прикуту ланцюгами нерішучості до човна сумнівів музу, але Ірина Соломаха почала друкуватися, згодом видала першу, за нею ще дві тоненькі книжечки — це вже діялося тут, у провінції, куди вона втекла від свого минулого, аби спробувати позбутися його привидів.
Якось Олександру Івановичу потрапила до рук книжечка Ірини Соломахи з химерною назвою, відразу ж ним забутою, щось на зразок «Крик упольованої олениці». Там нагромадилось повно зашифрованої пристрасті, ламентацій, звертань до сил небесних і потойбічних, але рівень письма, словесна обсада були достойними, поодинокі незграбності тексту викликали у нього не гримасу неприйняття, а усмішку поблажливості, як, скажімо, рядок, де поетеса приходить кудись «в декольте».
Петриченко не схотів псувати стосунки з ерудованим завлітом через таку дрібницю: ну, нехай собі вважає, що можна «у вирізі» прийти, хоча dekoliete з прийменником — то щось малописьменне.
То більше, що свої обов'язки Соломаха виконувала досконало. Завдяки її знайомствам і в Києві, і в Москві, куди вона частенько їздила (і недарма, там вийшла книжка її віршів, писала ж бо російською), головний режисер мав інформацію про новинки драматургії, а якщо треба — і тексти п'єс; Ірина Костівна не вважала провінцію територією відчуження чи культурним болотом, принаймні завдяки її зусиллям воно ряскою не заростало.
У Соломахи був неспростовний авторитет, що не підлягав сумніву. Сталося так, що якимось дивом один із її віршів потрапив до антології любовної лірики, виданої солідним зарубіжним видавництвом. Авторка отримала відповідний диплом і навіть гонорар у валюті. Директор театру випросив диплом у Ірини, вмостив його під засклену рамочку і повісив у фойє театру, де красувалися фотографії творчого складу, а пізніше, на догоду демократичній моді, технічних працівників мистецького закладу, хто виявляв таке бажання.
Ірина Костівна не протестувала проти дій директора, і це дало підстави Олександру Івановичу засумніватися стосовно декларованого Соломахою презирства до марнославності колег і взагалі марнославства.
Одначе треба було знаходити якийсь компроміс, і Олександр Іванович удався до обхідного маневру.
— Ви, Ірино, як ніхто, знаєте, що успіх чи провал на сцені інколи залежить від випадковості, її ніхто не може передбачити. Іноді акторський ансамбль бездоганний, постановники не в тім'я биті, а спектакль проходить непоміченим. І справа не у відсутності реклами, на яку нині повелося суспільство, не в пониженому градусі інтересу до мистецтва взагалі. Діють чисто метафізичні сили, природу яких збагнути неможливо. Ні я, ні ви не можете наперед сказати, йдемо ми до перемоги чи до поразки. Я сподіваюсь на перемогу, через те і йду на експеримент. І не роблю з класичної п'єси політичний балаган, як вам видається. Невже ви думаєте, що коли трупа Шекспіра грала перед королем, вона не імпровізувала? Перші й подальші видання п'єс Шекспіра такі різні, що потім — аж до сьогодні — текстологи сушать голови, канонічного тексту немає. Ще одне. У нас переклад Рильського. Перекладу майже сімдесят років. Аби був живий Максим Тадейович, він обов'язково переглянув би його, я певен на сто відсотків! І, смію сподіватися, не лаяв би за ті втручання в текст, що я собі дозволив. Та й ви б не залишили в монолозі Едгара «кривавих обручок, де перше два сіяло самоцвіти». Правда ж? Незрозуміло, про що йдеться. Треба було якось прозоріше про сліпоту короля. А загалом — я так прочитую Шекспіра нині, у нас, в наш час. А далі нехай діє метафізика. Зрештою, ніхто не заборонить вам відхреститися від сподіяного, якщо буде провал.
Соломасі остання фраза не сподобалась.
— Олександре Івановичу, я не з тих, хто боїться, у мене в очах не двоїться. Моя точка зору вам відома, але інтриганкою не була ніколи.
— Я це знаю. І ціную.
Розмова відбулася на самому початку роботи і не мала якихось впливів на її перебіг: люди поговорили принципово, кожен залишився при своїй думці, але підніжок чи підкилимних змагань обидва собі не дозволили.
Ірина справді інтриганкою не була, більш за те, взяла найактивнішу участь у тому, аби на прем'єру «Ліра» приїхали кращі театральні критики, професіонали, жменька яких ставала все меншою.