Дія добігала кінця. Помирав король Лір — Салунський, герцог Албанський і граф Кент говорили свої скорботні слова, і, нарешті, Едгар — Гардеман завершив останню сцену сумнім і всепрощенським резюме. На цьому «Король Лір» закінчувався, але Петриченко наважився вкласти в уста Едгара один із сонетів Шекспіра, що видався йому саме тим, що має почути глядач у залі. У шістдесят четвертому сонеті звучали ті думки, що мали бути співзвучні людям, не байдужим до долі не так нещасного Ліра, як до перебігу подій в їхньому рідному домі.
Олександр Іванович сподівався, що його спектакль зрозуміють як суспільну насторогу. Власне, заради цього він і ставив старовинну п'єсу.
— Дякую всім. До вечора, — трохи захриплим голосом сказав він у мікрофон.
Стас підвівся зі свого місця і пішов до Петриченка, простягнувши вперед правицю з піднятим догори великим пальцем.
13
— Блазням завжди легше живеться, аніж шляхтичам.
Микола Михайлович Шлик, відбувши свою роль з годину тому — шекспірівський блазень безслідно зникав з п'єси після третього акту — явно встиг підживитись чарочкою і був у гарному гуморі. Він майже завжди носив з собою дві срібні чарочки-наперстки грамів по двадцять п'ять і чвертку пристойного напою.
Роль тримала Олега на сцені до останньої миті, буквально до останнього слова.
Гардеман швиденько роззувся, стягнув трико, зняв перуку і протер обличчя вологою серветкою з кольорової пластикової пачечки.
Ніна звільнилася трохи раніше, мала ще бути в театрі. Олег нетерпеливився: хотілося повідомити їй свіжу новину. Він швиденько перевдягнувся, накинув на плечі піджак і хотів був вийти, але Микола Михайлович зупинив:
— Чого мовчиш, герою? Олександр Іванович гнівався? Не переживай, він потім вибачатиметься. А я, я чим не догодив вашій вельможності? Не годен і пари слів? Високе мистецтво відібрало слух і мову?
— Та годі вам, Михайловичу! Вибачайте, задумався трохи.
— Є над чим? — не вгавав Шлик. — Як на мене, буде грандіозне видовище. Наш Петриченко задумав кинути величезну каменюку у театральне болото. От тільки боюся, щоб він не розбудив чортів, котрих там вистачає.
— Геть містику, Миколо Михайловичу. Які там чорти? Граємо Шекспіра — отже, театр живий. Ви ж знаєте, критиків понаїхало, та ще й серйозних.
— Та вже постарався Олександр Іванович. Дай, Боже, щоб пронесло…
— Якось воно буде.
Олег подався до виходу.
— Вам нічого не треба? Вийти збираюсь на сонечко.
— Я й сам думаю прогулятись. Зачекаєш?
— Ні, вже біжу.
Олег заглянув у гримерку Ніни. Там нікого не було.
— Пальченко не виходила? — спитав у чергової.
— Хвилин із п'ять тому. З Третьяковою. Казали, весною подихають.
Отже, Ніну треба шукати в сквері неподалік. Але якщо вони з Тамарою Томівною, то не варто й наближатись.
Одначе ноги понесли його до скверу. Звіддалік він побачив жінок — сиділи на лаві, про щось жваво розмовляючи.
День стояв як на замовлення — сонячний, теплий, після тривалої холодіні аж не вірилося, що весна нарешті перемогла і не збирається відступати. Жінки під таким сонцем ладні сидіти годинами, особливо давні подруги, але раніше Олег не помічав ознак якоїсь прихильності, тим більше дружби між Третьяковою і Пальченко, і сподівався, що от-от вони підведуться і розійдуться, кожна у своїх справах, але хвилини минали, а кінця-краю їхній бесіді не було видно.
Останнім часом, а якщо бути точним, добрих півроку вони бачилися лише в театрі — на репетиціях, під час дійства на сцені. Кілька разів Олег переймав Ніну на вулиці, аби з'ясувати причину переміни у їхніх стосунках, бо в театрі було ризиковано заводити подібну балачку, там навіть безневинну розмову про погоду цікаві кумасі, очі і вуха яких визирали навіть з вентиляційних отворів, могли витлумачити як прелюдію любовного зв'язку чи ознаку скоєного прелюбу.
Він картав себе за слова, сказані тоді, восени, так давно… Не раз він намагався вибачитися; не мав нічого такого на думці, кляті ревноші — ну, й тому подібне, але Ніна відгетькувала його, як набридливу муху.
Останній раз вона взагалі принизила його до краю. Одержавши гроші в бухгалтерії місцевого навчального закладу, з інституту гордо перейменованого в університет, де він вів заняття драматичної студії, Олег згадав, що вже давненько винен Ніні. Весь борг віддати не випадало, і він, поклавши до конверта половину суми, знайшов момент, коли вона була сама у гримвбиральні, і мовчки поклав конверт на столик, нахилившись над нею.
Ніна різко повернула голову — так, що мусив мимоволі відступити на крок, — і спитала чужим голосом: