— Що це?
— Борг. Не весь. Ще половина за мною.
Ніна відсунула конверт убік — було враження, що гидує доторкнутися до нього — і сказала:
— Прибери це. Ти нічого не винен.
Олег скипів:
— Ти що, мене альфонсом вважаєш?
— Я цього не казала.
Гардеман занімів. Чого завгодно міг він очікувати від Ніни, але щоб таке?
Перекипівши, він спитав:
— Що з тобою коїться?
Ніна не відповіла. Закінчила процедуру макіяжу і, не повертаючи до Олега обличчя, повторила:
— Забери конверт. Тобі гроші потрібніші. Колись віддаси, як забагатієш.
Це було сказано спокійно, дуже спокійно — так зазвичай розмовляють із жеківським слюсарем, коли той комизиться, удаючи, що господарі дали зайвого за роботу.
Конверт, звичайно, залишився на столику Олег крутнувся і вискочив з гримвбиральні, мало не збивши з ніг прибиральницю, яка шмарувала підлогу мокрою ганчіркою, навинутою на швабру.
Тим часом на лаві нічого не мінялося: жінки жваво обговорювали якісь проблеми, і Олегові не лишалося нічого іншого, як по-дурному стовбичити за деревами.
Навіщо він хотів розмови з Ніною? Що мав їй сказати? Як хлопчик з відмінною оцінкою у щоденнику похвалитися, що він все-таки щось може? Ця телеграма — ну й що в ній такого, не факт, що його візьмуть у фільм.
Якщо б він до кінця був чесний з собою, то визнав; звання Ніни добряче вдарило по його самолюбству, навіть принизило у власних очах. Здавалося, усе йшло до того, що на відзнаку буде подано і його кандидатуру, але коліщатка відповідного механізму, зчіплюючись між собою за непередбачуваним алгоритмом, спрацювали не на його користь. «То й нічого страшного, ще не вечір», — сказав би він собі раніше, але тепер рятівні внутрішні механізми чомусь не спрацьовували.
Він часом почувався так, як тоді, дуже-дуже давно, коли братова у нападі брудної люті назвала його нахлібником.
Справді, чому він так прагне розмови з Ніною? Врешті нічого екстраординарного, типовий театральний роман, якщо поглянути стороннім оком. Заміжня, влаштована в житті жінка, дозволила собі дещо, а тепер схаменулася, вочевидь. А він хіба готовий на все заради неї, хіба прагне, що б не сталося, бути з нею щодень, щогодини?
Гардеман не мав ствердної відповіді. Як не зміг тоді, ще працюючи в столичному театрі, дати собі раду у стосунках з однокурсницею Ольгою. Все йшло до того, що молоді люди будуть разом, але…
Олег згадав їхню з Ольгою першу ніч. У знемаганні плоті вони дійшли краю, та подітись було нікуди, обох не влаштовувала перспектива нічного пляжу чи брудного горища в якомусь будинку. Олина подруга, дівчина без забобонів, якось сказала їй, перейнявшись жалем: «Тітка їде на гастролі, лишає квартиру на мене. Приходьте з Олегом, не пошкодуєте».
З пляшкою вина і коробкою цукерків вони прийшли пізно ввечері до будинку, де жила народна артистка Косенко і довго стояли перед дверима, крізь які чулись музика і сміх. Нарешті Олег натиснув на ґудзик дзвінка. Олина подруга відчинила швидко. «Гайда до столу, солов'ята!» Подруга вже причастилася, щоки палали, очі — теж.
За столом було багато молодих людей — хлопці, дівчата, нові обличчя і для Ольги, і для Олега. Ніхто нікого ні з ким не знайомив, балачка, регіт — лише згодом можна було, наслухавшись уривків фраз, припустити, що то художники, музиканти і просто любителі збіговиськ, «тусовок» — молодіжний сленг тільки-но взяв це слівце на озброєння.
Говорили, майже не слухаючи одне одного, розводилися на будь-які, в тому числі й на глобальні теми.
Невисокий, широкий у плечах хлопець, на голові якого починала означатися майбутня лисина, тримаючи в руці очищений банан і жестикулюючи цією ж рукою, доводив візаві, худорлявий невиразної зовнішності дівчині, яка все не могла видобути із зім'ятої пачки сигарету, що мужчини за природою своєю — полігамні істоти.
— Закон розсіяння, закон плодючості, він перестав би діяти, занапастивши продовження роду людського, аби не ця природна властивість мужчин. Загалом, це закон усього тваринного світу, — казав він переконано, ніби читав лекцію.
Дівчина нарешті видобула сигарету з пачки. Хлопець витяг з джинсів запальничку. Прикуривши, дівчина відповіла на його тираду:
— Самиця-павучиха, здається, ота знаменита «чорна вдова», з'їдає свою пару, як тільки він її запліднить. Отак би чинити й з отими метеликами чоловічого роду. Було б справедливо.
— Ти ж ніколи не була феміністкою, — засміявся хлопець. — Звідки така жорстокість? Залишаться самі амазонки, звідки ж тоді дітей брати? В капусті шукати? Чекати буслів?