Марія винесла квашену капусту, помідори, огірки, смажену курку, хліб, який сама пекла в імпортному пристрої.
Після першої чарки на хліб звернув увагу Омелян Никифорович.
— Де це ви такий хліб доп'яли? Смакота невідпорна! Хтось тут пекарню на кутку заснував?
Бобир чистив копченого коропа.
— А вона й заснувала, моя Марія. Чого мовчиш? Це її робота.
Марія сиділа на лаві біля чоловіка, радіючи, що нарешті хтось завітав до них.
— Та це Степан якось куснув хліб наш насущний, місцевий, і мало зуба не зламав: камінець трапився. І сказав, щоб більше хліба на столі не було казеного. Ну, я оце й придумала побачила рекламу в телевізорі і купила цей агрегат. Пристойна річ. Спасибі, що смакує.
— Це нам спасибі? Що їмо? Ну, дожилися… Вам, Маріє, спасибі, по-перше, що не завернули гостей, по-друге, за те, що Степан при вас як пан. О, у риму вийшло!
— А він і без мене не безпорадний. Усе вміє, усе робить. Господар мій серйозний, хвалити Бога.
Сиділи того вечора довго. Говорили спершу про всілякі житейські новини, а потім, як ведеться у чоловіків при чарці, зайшлося про політику. Тут уже діставалося і уряду, і президенту, і Верховній Раді. Згадали і здачу ядерної зброї задурно, і чужий флот у Севастополі, і свій, порізаний автогеном, і кравчучки, і кучмовози, і нульовий варіант розподілу радянського майна — ну, чисто тобі прокурорське розслідування на провінційному рівні.
— Мене найдужче болить, що досі на п'яту точку сідаємо перед нашим близьким сусідом, — розмахував виделкою Гри-Гри. — Я нічого проти Росії не маю, а до наших політиків у великій претензії. Росія як була тюрмою народів, так і досі. Ленін правильно казав.
— До чого тут Ленін? — невесело мовив Никифорович. — Він хіба Україну шанував? Проковтнув її свого часу, УНР розвалив, Центральну раду понищив.
— Е-е-е, згадала баба, як дівкою була, — втрутився Григорій Григорович. — Центральна рада сама себе занапастила, соціалізмом марили і Грушевський, і Винниченко. Та й наші теперішні недалеко пішли. Особливо комуністи. Хіба це українська партія? Сплять і бачать той самий СССР на чолі зі старшим братом.
Бобир слухав усе те з гіркотою, але й полегшенням: могли ж давні товариші закинути йому, що втік, подався у кущі, під яблуню, під теплий жіночий бік.
Ніби прочитавши його думки, Гри-Гри сказав:
— Ти, Степане, вчинив як треба. Ми ж усі бачили, до чого воно йде. Розтягнуть усе по своїх кишенях нові оці бізнесмени, хай би їх чиряки на причинному місці обсіли!
Омелян Никифорович засміявся:
— Та хай би хоч на сраці, надто ти лютий.
Марія пішла в дім, і язики в мужиків звільнилися від політесу.
Григорій Григорович налив «на коня».
— Ти, Степане, високо голову тримай. Всі, кого не спитай, кажуть, що ти єдиний мужик на всю оту нашу раду. Принаймні людям прямо в очі можеш дивитися, у сірка їх не позичати. Ти ж читав, певне, що місцеві газети про твій виступ написали?
— Я ними останнім часом гидую.
— Даремно. Написали, що це вчинок справжнього громадянина. Хочеш, принесу?
— Не треба. Написали — то й нехай.
Ніч стояла темна і тепла. На цьому кутку панувала тиша, ні машин, ні гавкоту собак. Під абажуром лампи, прилаштованої над столом, кружляла пізня комашня, що їй доточувала віку вереснева теплінь. Раптом з дерева, що під ним сиділи гості з господарем, зірвалося величезне яблуко і влучило у переповнену миску з холодцем.
— Ну, це вже нам сигнал, — сказав Омелян Никифорович.
Степан Степанович пішов з гостями аж до зупинки автобуса.
Друзі ще не раз навідували Бобиря, а потім захворів Григорій Григорович, ліг у лікарню, та й так і не вийшов з неї — винесли.
Після похорон щось приключилося Степанові — став зовсім мовчкуватий, думав про щось своє, все валилося йому з рук. Марія вже не знала, як розрадити чоловіка. Намовляла поїхати десь, розвіятися — чи в Карпати, чи до Криму, але Степан тільки відмахувався: «Що я там забув?» Він перестав дивитися телевізор, хіба що зранку вмикав радіо, аби дізнатися про погоду. Коли Марія вмовляла чоловіка подивитися який-небудь фільм, він кривився, ніби кисле яблуко куснув, і казав:
— Знову стрілятимуть чи в ліжку перекидатимуться? Дивись сама.
Так минали роки, аж поки не з'явився в їхньому пенсійному житті квартирант, який приніс із собою молоду енергію, незвичні розмови, ті, зрештою, новини зовнішнього рухливого світу, що їх, здавалося, геть не відчувалося тут, в обійсті Бобирів, у рутині їхнього існування.
Степан Степанович довго приглядався до Олега Гардемана, не виявляв жодних емоцій з приводу його модерного одягу, словечок із молодіжного набору, пізніх з'яв, категоричних інколи висловлювань з того чи того приводу, ризикованих політичних анекдотів, розкотистого голосного сміху Звикав.