— Ти чув? — змовницьки спитав Микола Михайлович. — Директор замовив зальчик банкетний. Не знаєш, чого це він розщедрився?
— Не знаю, але здогадуюсь і вітаю. Шкода, що пізненько. Як гадаєш, сидітимемо чи фуршет?
— Мені все одно. То про що ти здогадуєшся?
— Начальство буде — це раз, московські гості — це два, преса — це три. Шуму — на всю театральну Вкраїну.
— А чом би й ні? Тільки ти як собі хочеш, а я й досі толком не втямлю, чому саме Шекспір? Чому «Король Лір»?
Салунський приміряв на свою кучмату голову перуку з плішнею і довгим сивим волоссям.
— Е-е, Миколо, не блазнюй, дорогий мій блазень, усе ти тямиш. Хоче Петриченко, аби публіка і критика вловили, що стара п'єса накладається на наші недолугі дні. Оце й усе.
— Ти гадаєш, саме так сприймуть люди? Але ж… Шекспір — не Куліш, що не кажи…
— Розтин покаже, як жартують лікарі.
У закулісному закапелку рипнув старезний диван. Олег Гардеман прокинувся, зачувши чиїсь важкі кроки десь поблизу. Підхопившись на ноги, він притьмом глянув на японський годинник, куплений ще у студентські роки на барахолці, які цвіли тоді по всій Україні. Могло бути, що годинник цей крадений — надто колоритний вигляд мав продавець з наколкою, видною крізь тонку тканину теніски; а могло бути, що блатного виду здоровань перепродував партію зарубіжної штамповки, придбаної в Одесі у морячків за безцінь. Мабуть, справедливою була перша версія, бо ось уже років десять годинник працював бездоганно, лише міняв таблетку-батарейку, що підживлювала електронну плату.
Була п'ята година. Перш ніж поспішити в гримерку, Гардеман подався шукати адміністраторку, аби нагадати про запрошене ним подружжя Бобирів: не дай, Господи, прийдуть і піймають облизня — тоді хоч на край світу тікай.
Голос адміністраторки Олег почув здалеку, лунав він із першої ложі і не віщував нічого доброго для того, хто його мав слухати.
Гардеман побачив, як двоє робітників сцени викочують з ложі щось схоже на старовинну тумбочку на коліщатах, а за нею випливла і адміністраторка.
— До директора в кабінет, і не здумайте відчиняти дверцята — усе там на списку!
— Щось сталося? — спитав Олег і випустив на обличчя одну із найчарівніших своїх усмішок.
Адміністраторка, щойно сувора і набурмосена, як шкільний завгосп, заусміхалася у відповідь.
— Я пам'ятаю, Олеже, про твоїх гостей. Ти, певне, за цим забіг?
— І за цим, і за іншим. Хотілося на вас глянути — ви сьогодні як орхідея.
Погляд Олега красномовно пройшовся деталями пишної фігури, і адміністраторка вдала, що майже фізично відчуває чоловічу увагу.
— Скажете таке, голубчику… Візьму й повірю твоїм компліментам — як тоді бути самотній жінці, не підкажеш?
Ризиковано це було, але Олег вирішив дограти сценку до кінця.
— Самотня жінка — це найбільша несправедливість природи.
Адміністраторка ступила крок вперед, і Гардеман з висоти свого зросту побачив у вирізі блузки переконливі принади, здається, без обладунків цивілізації. Трохи збентежений побаченим, Олег, однак, не знітився.
— Все-таки жінка одна з найкращих фантазій Творця, — сказав він, підвівши очі.
— Фантазій? Ти, Олеже, поет. Жінки — істоти з плоті і крові. Хіба не знаєш? Це легко перевірити.
Розмова ставала небезпечно конкретною. «Ну й нехай, — подумав Гардеман. — Зрештою, я вільний козак, тільки й світла, що в Ніниному віконці? Натерпівся. Досить».
— Тільки де? — пішов він напрямки. — Я ж квартирант; хазяї — люди високих моральних принципів. Та й ти, здається, при чоловікові.
Адміністраторка всміхнулася.
— Оце точно. При.
Вона пригладила комір Олегової сорочки.
— Якщо я правильно зрозуміла, ти не проти виправити несправедливість природи?
— Не проти.
— Тоді я дам тобі адресу і телефон. Завтра.
«Де я буду завтра?» — подумав Олег, але схвально схилив голову. Він пішов до гримерки, приміряючи вже іншу маску, маску Едгара: «Як ведеться, брате Едмунде? Які поважні думи ти думаєш?»
Полковник Пальченко підвіз дружину до театру на початку шостої, пообіцявши не запізнюватись на спектакль.
Новини, що з ними прибув чоловік із столиці, були несподівані і означали — в тому разі, якщо підтвердяться, — повну переміну в їхньому житті з наслідками, які неможливо було передбачити. Чоловіку запропонували посаду в генеральному штабі — неабиякий ривок у його кар'єрі, — і з дня на день мав прийти відповідний наказ міністра.
Пальченко не міг приберегти цю новину до вечора, через те розшукав дружину у скверику біля театру і привіз додому.