— Розумієш, Ніно, генеральська посада, столиця, перспективи!
Чоловік ходив по кімнаті, інколи трохи смішно змахуючи в повітрі правицею.
— Звичайно, це армія, що завгодно може статися: передумають, знайдеться хтось інший, але треба бути готовим.
— Ти завжди готовий, Сергію. Мені складніше. Що я робитиму в Києві?
— Як що? Там же повно театрів. У тебе звання. Нема чого голову сушити! Будеш і там на висоті!
— Це тобі так здається. Театр не армія, тут накази не діють. До всього це ж тільки розмова, ти сам кажеш, що все може статися.
Сергій Михайлович зупинився посеред вітальні, дивився кудись за вікна. Ніна тим часом пішла на кухню, аби розігріти чоловікові обід.
Вона постаралася зранку, аби ніщо не навело Сергія на думку, що не ночувала вдома: легкий безлад у спальні, халатик на бильці стільця, капці, покинуті у передпокої, каструлька на плиті.
Якщо справді Сергія переведуть, це для неї означатиме стрибок у невідомість. Звання — та нічого воно не важить для столиці. Доведеться починати з нуля, якщо дивитися правді у вічі. Вона не хотіла загодя питати чоловіка про житло — ще ж нічого не ясно до кінця, а сама собі думала: певний час поживу одна. Вчорашня ніч згадалася їй в усіх подробицях, і на секунду їй навіть стало шкода чоловіка, який не витримував конкуренції.
Аби вона зайшла в театр на пять хвилин раніше, то, можливо, стала б свідком розмови між адміністраторкою і Олегом та навіть якщо б таке відбулося, це мало б її зачепило. Ніна вирішила для себе остаточно винести за дужки всю цю історію, викреслити її так ретельно зі свого життя, щоб не лишилося й сліду, навіть мимолітної згадки про цей тривіальний, як тепер було очевидно, роман.
У просторій гримвбиральні звично пахло помадою, тоном, гримом, невигойними дешевими парфумами, що ними користувалися актриси у часи, коли про справжню косметику і парфумерію можна було тільки мріяти.
Вбрання Корнелії, дбайливо випрасуване, висіло на плечиках. Присівши до дзеркала й прилаштувавши бокові його стулки під потрібним кутом, Ніна подумки гортала текст ролі: «Нещасна я — мої уста не вміють мойого серця висловити голос…»
Вона змушувала себе потроху ставати Корнелією, що нею вийде незабаром на сцену.
Гардеман побачив світло у вузькій смужці шкла над дверима гримвбиральні, постукав у двері і, не почувши відповіді, відчинив. Раніше він такого собі не дозволяв, і Ніна, крутнувшись на кріслі, зустріла його поглядом, що не віщував нічого доброго.
— Що вам треба?
Це «ви» мало не сказило Олега, але він стримався.
— Просто зайшов. Весь день полюю за… вами.
— Полюю? Чого б то?
— Я хочу сказати, Ніно… Андріївно, що їду в Київ на проби. До кіностудії.
— Що ж, вітаю. Бажаю успіху. Щось іще?
Олег остаточно впевнився: це кінець.
— Нічого більше. Бачу, вам не цікаво.
— Мене цікавить прем'єра. І тільки.
Вона крутнулася в кріслі і взяла до рук пуховку.
Гардеман постояв і вийшов, лунко причинивши двері. Почувався зніченим і приниженим. «Не найкращий стан перед виходом на сцену, — майнуло йому механічно. — Що ж, я обітниці вірності не давав». Він подумав про пишні форми адміністраторки, як про екзотичну страву, що її незабаром скуштує, і хоча думка була паскуднувата, вона трохи притишила щойно відчуту зневагу й приниження його чоловічої гідності.
Тамара Томівна грала Гонерілью, старшу дочку короля. Олександр Іванович мав рацію — роль цілком адекватна до віку дружини, адже Лір, за Шекспіром, носив королівську корону шість десятків літ, отож і дочки не обов'язково мали бути юними, проте Третьяковій важкувато було поряд з Пальченко і ще молодшою актрисою, котра грала Регану. Пора, ой пора, як не старайся, переходити у ранг поважних матрон у благородних сімействах, тітоньок-резонерш і тітоньок-нахлібниць, приїжджих мільйонерці. Але ще не вечір, утішала себе народна артистка, ще є кураж, а решта — грим і світло.
Тамара знала, скільки надій покладає чоловік на цю роботу і підтримувала його ідею не те що осучаснити Шекспіра, а дати людям картини ошуканства, інтриг, підлості, фатальних помилок, котрих не позбулося суспільство — не обов'язково своє, рідне, але й воно.
Проте Третьяковій здавалося, що навряд чи публіка сприйме сценічне дійство як алегорію — надто далекий світ виведено на кін, надто екзотичні костюми, вельми пишні монологи персонажів, далекі від сучасних способів спілкування. Хіба лише блазень розважить глядача, мабуть, його репліки й коментарі знайдуть належне розуміння і суголосність у залі.
Вона не казала про свої сумніви чоловіку, репетирувала, як завжди, сумлінно, і подумки молила сили небесні, аби прем'єра не стала провальною.