Такі чи схожі думки мали прозвучати в його виступі на російському телебаченні після повернення з цієї поїздки, хоча, звичайно, рівень театру і прем'єрного спектакля міг несподівано виявитися достойним. Щоправда, критикові не дуже вірилося в таке, хоча завліт, Ірина Соломаха, запевняла метра, що він приїхав недаремно.
Ірина сиділа по ліву руку театрознавця, аби відповісти на будь-яке запитання, якщо виникне по ходу вистави, а головне — перекласти на російську якусь каденцію тексту, не зрозумілу критикові.
Губернатор запізнився на кілька хвилин, і відразу по тому, як він з'явився у ложі, залунала музика і поїхала врізнобіч завіса, відкривши глядачеві декорацію. Було це збігом обставин чи без Ємченка художній керівник свідомо не починав дійства — хтозна.
День у Ємченка був розписаний щільно, йому вже здавалося, що з театральним вечором нічого не вийде, навіть заготовив вибачення перед Ніною, але то там, то там скоротивши балачки господарських керівників, звільнився вчасно.
Надвечір Василь Єгорович розмовляв з дружиною і дітьми. Марта була не в настрої: вочевидь, причиною була його тривала відсутність, і марно було пояснювати, що без виклику з'являтися у Києві — річ неприйнятна, що в області напружена обстановка, і лишати її безконтрольною неможливо. Ємченку здалося, а може, так воно й було, що шосте жіноче чуття підказуе Марії; справа не в службових перевантаженнях чоловіка, a в іншому, і те інше ~ найпевніше — якась жінка. Він добре знав свою половину і ніколи раніше не мав такої маруди, як ревнощі, бо й підстав не було, але тепер… Трохи розрадили діти, та все одно настрій після розмови був не кращий. Якби з Ніною була така собі банальна інтрижка, йому було б спокійніше и безпечніше: зустрілись, пораділи один одному, і до наступних зустрічей, котрі нікого ні до чого не зобов'язують.
А виходило по-іншому. Ємченко відчував: ця жінка, ця вродлива актриса з кожним побаченням все більше приростає йому до серця, і несила було переконати себе в тому, що це лише епізод.
Досі і він, і вона дотримувалися повної конспіраці ї: як не як, обоє не вільні, але останнім часом Василеві Єгоровичу хотілося довше й довше бути з Ніною, набридло ховатися від заздрісного і мстивого людського ока, але нічого не вдієш, не будеш, коли що, розповідати байки, що бере в Пальченко уроки сценічного мовлення чи акторської майстерності.
Нарешті на сцену разом із двома іншими актрисами вийшла Ніна, і Ємченко, хоча сидів близько від рампи, підніс до очей бінокль, завбачливо покладений для нього на оксамит, котрим було оббито широкий балкон ложі.
Крім Ємченка, в ложі був господар вечора Петриченко-Чорний. Він зрідка звертав увагу на сцену, але уважно слухав акторів і спостерігав за реакцією московського театрознавця.
Надто багато було поставлено на кін — це Олександр Іванович добре розумів, очевидним для нього було й те, що хоч яким би високим був рівень постановки, якою бездоганною була б акторська робота, успіх чи провал містилися на кінчику пера цього Анненкова, двох київських зубрів і, звісна річ, місцевих журналістів — не фахівців, але пафосних і гострих на слово борзописців.
Що ближчав час публічного показу, то меншала у Петриченка впевненість, що його прочитання п'єси буде сприйнято адекватно, що костюми і шекспірівська велемовність не затулять натяків і прямих аналогій, тих, кажучи технологічно, ударних місць, де зі сцени мала озиватися до зали сучасність, бо державна сліпота, розбрат, корисливість, ошуканство, підлість мандрують з епохи в епоху.
Звісно, Іра Соломаха, жінка розумна і не прямолінійна, мала б у який-небудь пристойний спосіб натякнути Анненкову на обрану концепцію постановки, та чи зрозуміє і чи прийме режисерський задум шанований театрознавець? Та й київські його колеги…
Рівняння з багатьма невідомими висіло над Петриченком, як нерозгадана теорема Ферма. Хоча, здається, вже знайдено до неї ключ…
16
Коробочка мобільного завібрувала в кишені Ємченка в антракті. Петриченко-Чорний вийшов з ложі, Василь Єгорович придивився до номера: ні, не Марта, не Кабмін, не канцелярія» і натиснув кнопку.
— Доброго вечора, наш губернатор, — почулося в трубці. — Пізнаєш? Можеш говорити?
Ємченко впізнав свого давнього приятеля, одного з небагатьох, що лишилися в апараті третього президента після тотальної чистки.
— Вітаю тебе, впізнав. Що нового у столиці?
— Все як завжди. Монтеккі й Капулетті.
— Ти не повіриш, і в мене — Шекспір. Я в театрі, дивлюсь «Короля Ліра».
— То я заважаю?
— Ні, антракт.
У трубці клацнуло.
— Нас слухають, — сказав Ємченко. Йому подобалася ця фраза, що її вигадав бозна-коли, в часи, як була дуже актуальною, знайомий радіожурналіст. Уже літня сива людина, він і зараз відповідав цим паролем на будь-який телефонний виклик — чи на роботі, чи вдома.