— Не думаю, хоча все може бути, — відповів нарешті знайомий. — Тобі нічого сьогодні не снилося?
— Начебто ні.
Ємченко згадав ніч з Ніною. Заснув він пізно і без сновидінь.
— І ти нічого не знаєш?
— Кажи вже, кинь свої фокуси.
— Кажу. Маю інформацію, що твоє губернаторство закінчується. Не лякайся. Все гаразд. Вертають тебе, голубчика, на Банкову.
— Звідки інформація?
— Джерело надійне. Скільки ти там?
— Та десь під два роки.
— Вважай, почесне заслання кінчилося. З тебе віскар. Як повернешся. Десятилітньої витримки. Дешевого не п'ю. Ну, дивись свого «Ліра». Адьє.
Ємченко вимкнув мобільник не відразу. Новина була варта не однієї пляшки «White horse». Якщо це не на рівні чуток, що ними шодня повниться апарат президента, доведеться передавати справи наступнику і збирати манатки.
Будь-хто на місці Василя Єгоровича перебував би в піднесеному стані, та й він на початку відчув приплив оптимізму але потім настрій перемінився. Нове призначення означало прощання з Ніною.
Він додивлявся виставу неуважно, лише коли на сцені з'являлася Пальченко, підносив до очей біноклик, прикипав до її обличчя, ще прекраснішого під виразним гримом.
Коли завіса поповзла востаннє, ховаючи декорацію і акторів під оплески публіки, Ємченко зібрався йти, але Петриченко-Чорний зупинив його.
— Як вам наша робота?
— Спектакль? Театрал я ніякий, але, як на мене, видовище яскраве. Справді. Передайте всім велике спасибі.
— Навіщо передавати? Уклінно прошу — від усіх — наша дирекція організувала такий собі банкет, чи що.
Ємченко не раз одержував запрошення, то були спроби ділових людей хоч якось стати ближче до керівника області Обставлялося все за всіма правилами дипломатії, ішлося про інвестиції, інновації — мовляв, у неформальних умовах справи робляться швидше і надійніше, але він жодного разу не пішов назустріч такого роду запросинам, бо добре знав, як легко, невимушено, безпроблемно починаються такі контакти і як важко потім вдягати маску непробивного державного мужа, коли хтось із учорашніх персонажів дорогого фуршета а чи вечора «для своїх» звертаються назавтра з безневинним проханням протегувати ту чи ту «цілком легальну» оборудку.
Він за звичкою відхилив би й ці справді безневинні запросини, але те, що він почув від київського приятеля, міняло ситуацію. Не побачити — хоча б і на велелюдді — Ніну, коли, можливо, доведеться терміново відбути до Києва, і абсолютно невідомо, чи побачить він її потім — було б повним безглуздям.
— На півгодини, кажете? На більше ресурсів не вистачить? Жартую. Це далеко?
— П'ять хвилин пішки. Розгримуються актори швидко.
Олександр Іванович тепер шкодував, що заборонив директору поставити в ложу бар — був би зараз дуже до речі.
— То що, будемо тут чекати?
Петриченко схаменувся.
— Навіщо тут? Прошу до мого кабінету.
Останні глядачі полишали залу, тільки одна пара не квапилась: дуже літній чоловік із зіркою Героя на піджаку і його супутниця, теж далеко не першої молодості.
Ємченко затримався.
— Не знаєте, хто це? Може, зле стало чоловіку? Допомога потрібна?
До Олександра Івановича за кулісами в антракті підійшов Олег Гардеман і попрохав дозволу запросити на банкет Степана Степановича Бобиря, знану достойну людину, і його дружину на банкет.
— Вони із Салунським давні знайомі. Давно не бачились.
— Запрошуй, чого ж, як людина достойна.
Олег притьма підбіг до помрежа, довготелесої старої дівки яка в розмові з мужчинами, навіть нижчими на зріст, дивилася знизу вгору, не втрачаючи віри в те, що хтось таки зверне на неї увагу, і за нею нарешті відбудеться досі не звідане, і попрохав переказати парі в десятому ряду, аби чекали на нього в залі після закінчення дійства.
Петриченко згадав цей епізод.
— Усе гаразд. Вони запрошені на банкет. Достойні люди.
Ємченко з Петриченком вийшли з ложі і попрямували до режисерської обителі. Сівши в крісло, Ємченко набрав бодігарда, котрий супроводжував губернатора за протоколом.
— Чекайте мене в машині.
Василь Єгорович роздивлявся стіни кабінету, прикрашені десятками фотографій, з яких дивилися на присутніх актори, відзняті безіменними фотографами в різний час і в різних виставах, до яких — певна річ — мав прямий стосунок господар.
Ємченко, аби порушити безмов'я, що запанувало у цих стінах, хотів було розпитати Олександра Івановича про цей фотоіконостас, але, зачепивши краєм ока похилену над столом сивіючу голову Петриченка, кисті його рук з виразними, ніби на медичному муляжі, венами, подумав: краше на пару хвилин дати людині спокій.